Метт Хейг - Як зупинити час

Воду ми набирали в колодязі приблизно за милю далі вулицею на північ від саду та стайні. Звісно, пити її було не можна: це для прибирання. Рожеве ранкове небо моторошно палало.

— Так, дванадцять шилінгів на тиждень.

— Ти працюватимеш на містера Шекспіра?

— Так, на лорда-камергера.

— Томе, це ж чудово! — вона кинулася мене обіймати, як сестра. Чи, може, більше ніж сестра. А потім на її обличчі з’явилася якась тінь, вона опустила голову та узяла своє відро.

— Що таке?

— Мабуть, ми тепер рідко будемо тебе бачити.

— Та я так само повертатимусь додому ввечері. Буду обходити стіну, якщо ворота зачинятимуть.

— Я не про це.

— А про що тоді?

— У тебе буде надто яскраве життя, щоб повертатися до нудної продавчині з ринку.

— Роуз, ти не нудна.

— Трава теж не нудна, поки не побачиш квітки.

— Трава у будь-якому разі нудна, а ти не трава.

— Томе, ти ніколи не лишаєшся на одному місці. Ти втік із Франції. Ти втік із Саффолку. І звідси втечеш. Ти не пускаєш коріння. Відтоді, як ми поцілувалися, ти навіть ока на мені не затримуєш — куди вже тут затриматися самому.

— Роуз, якщо я колись і матиму втекти, то не через тебе.

— То коли ж ти втечеш і чому?

А на це питання я не міг відповісти.

Ми майже дійшли додому, вже були коло стаєнь. На нас дивилися коні, що стояли у ряд, наче лорди на балконі, що дивляться давно знайому виставу. Роуз мовчала, і мене охопило почуття провини за брехню щодо смерті матері. А ще треба розповісти їй правду про себе. Рано чи пізно доведеться.

Майже коло нашого будинку ми побачили двох жінок, одна з них була стара місіс Адамс, що волала прокльони на адресу іншої жінки. Її Роуз теж знала — Мері Пітерс з ринку у Вайтчепелі. Тиха жінка з сумним виразом обличчя років сорока. Тоді такого віку міг досягти точно не кожен. Вона ніколи не знімала жалобного вбрання.

Стара Адамс поливала її лайкою, але Мері одним важким поглядом примусила її відступити, наче кішку, яку раптом налякала здобич. Відтак Мері попрямувала просто до нас. Сутичка зі старою аніяк її не турбувала. Роуз коло мене помітно напружилася, побачивши її.

— Доброго ранку, Мері.

Та стримано всміхнулася у відповідь та глянула на мене:

— Це і є твій Том?

Твій Том.

Мені стало бентежно приємно. Приємно знати, що Роуз так каже про мене. Наче я їй належу. Наче я справжній, реальний, і що місце, яке я займаю, призначене саме для мене.

— Так-так, це він, — трохи почервоніла Роуз. Просто як хмарка на світанку.

Мері кивнула та трохи це обдумала.

— Його сьогодні не буде. Вас із Ґрейс це, вочевидь, потішить.

— Правда? — Роуз полегшено зітхнула.

— Його лихоманить. Сподіватимемося, це лише віспа.

— Про кого мова? — спинтеличено спитав я.

Мері дещо відсахнулася, наче сказала щось, чого не мала казати.

— Про містера Віллоу. Наглядача ринку, — відповіла Роуз.

Потому Мері пішла:

— Побачимося пізніше.

— Побачимося.

Ми понесли наші відра далі до будинку, і я спитав Роуз про містера Віллоу.

— Та немає чого хвилюватися. Він просто надто суворий та й усе.

Більше вона нічого не додала та почала розповідати про Мері. Повідомила, що та приїхала сюди кілька років тому та майже ні з ким не спілкується. А оскільки вона не говорить про своє минуле, отож і говорити немає про що.

— Вона добра, але таємнича. Просто як ти. Але тебе я розгадаю. Розкажи мені щось, чого я ще не знаю. Ну ж бо, якусь дрібничку.

Аби я міг купити усе золото Стренду[82], я б усе одно обрав жити з тобою в крихітному будиночку на Велл-лейн. Але цього я не сказав.

— Я вчора бачив, як човняр упав у Темзу. Просто під будинком Нонсач[83]! Увесь натовп бачив! Шкода, що тебе там не було.

— Я не люблю такі жорстокі видовища.

— Так він же живий! Принаймні я сподіваюся.

Вона кинула на мене цинічний погляд, а я продовжив:

— Мені подобається, як ти піклуєшся про Ґрейс. Подобається твоя упевненість у собі. Подобається, що ти змогла влаштувати хороше життя навіть після всіх втрат. Ти вмієш знаходити красу там, де її, може, і немає. Ти наче те сяйво, що відбивається в калюжі.

— У калюжі? — розсміялася вона. — Ой, пробач, давай, продовжуй. Хочу ще компліментів.

— Мені подобається, як ти думаєш. Ти не просто йдеш по життю — ти дійсно замислюєшся над його явищами.

— Я не блідошкіра акторка, Томе. Я проста дівчина, що збирає фрукти в саду.

— З-поміж усіх людей назвати тебе простою можна в останню чергу.

Вона поклала на мене долоні:

— Я ж одягаюся у лахміття з мріями.

— Тобі все одно без того краще.

— Без мрій?

— Ні.

Я стояв впритул до неї та дивився просто в очі. Відступати було нíкуди.

Я і не думав, що шукав її, але тепер знайшов і не знав, що робити далі. Здавалося, все життя почало шалено обертатися навколо мене. Я був кленовою насіниною, яку підхопив вітер змін.

— Іди вже. Приємнощі лишимо на потім. Бо запізнишся.

Ми поцілувалися, і я з заплющеними очима вдихнув запах її шкіри та лаванди. Я був страшенно переляканий та закоханий. І виявилося, що страх та кохання, по суті, одне й те саме.

Лондон, сьогодні

Я згадую те почуття, ту суміш кохання та страху, від якої паморочиться. Згадую, як лунали дзвони у церкві. Як її волосся пахло фруктами. Я і досі до болю в серці за нею сумую.

Опануй себе.

Я розплющую очі та бачу Антона, який виходить з класу.

— Антоне, зачекай.

У нього переляканий погляд: він весь урок сидів з отаким переляканим обличчям. У його руці навушник, він саме збирався забгати його у вухо.

— Тобі подобається музика?

Його дивує моє питання, він чекав чогось іншого. Загалом він заспокоївся, але очі й досі видають його хвилювання.

— Ага. Так, сер, подобається.

— А ти граєш на чомусь?

— Піаніно, — киває він. — Трішки. Мама вчила, коли я був менший.

— Обережніше з цим. Це може неабияк вплинути на хімію мозку. Я про емоції.

Він кидає на мене спантеличений погляд.

— А мама знає про твоїх друзів? — продовжую я.

Він перелякано знизує плечима.

— Ти міг би мати і кращих друзів.

Він знає, що не має за що на мене ображатися, але я бачу, як його щоки трохи надимаються.

— Сі мені не друг. Він просто брат одного мого знайомого.

— Знайомого? Зі школи?