Євдокія Кузьмівна Гуменна - Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна

як і її чоловік, дорідний і представний волиняк Іван Садовник. Вона має тонкі видовжені риси і трохи строгий вираз лиця, який випогоджується, коли вона заговорить про молоді літа на фармі. Вона не вчилася у школах і її серце переповнене стихійною Україною, такою, як вона була на фармі, місці її народження.

— У наших околицях (у Редвей) французькі та англійські діти поміж наших дітей повиучувалися по-українському. Всі діти, як тільки вийшли із школи, відразу переходили на українське, — згадує вона, — в хаті сусідів були наші українські страви.

І Редвей, і Едмонтон — її стихія, але тут, у Келґарі, нема де розвернутися цій стихії, власний дім її прибиває.

— Може недобре, що я найменшого сина вчила спочатку по-українському? Може треба було відразу вчити по-англійському? — журиться вона. — Дістав він незадовільно за англійський «спелінґ» (вимову).

Причина, мабуть, інша. Хлопчик з першого дня, як пішов до школи, затявся говорити тільки англійською, а української мови від нього вже ніколи ніхто й слова не почув: Чому? А чому — українська пісня не розтопить його дитячого серця? Батько й мати знають безліч пісень і співають прекрасно, але коли мати часом сама собі в хаті розспівається, то син оцей маленький питає: «Мама із куку?» Діти ці вже чужі, не схвалюють у душі своїх батьків, соромляться їх. І мати перестала в хаті співати, із сорому перед сином.

Та й лишається пані Садовник бінґо. Бінґо заповнює вечорі, — якусь десятку виграєш, програєш. Ще різноманітнять келґарійські будні всілякі змагання й нагороди. От, щоб виграти нагороду за найкраще оформлення біля хати! За найкраще обставлену хату всередині. Кожна хата намагається на Різдво засвітити надворі перед хатою ялинку. Для оцінки місто вибирає жюрі, воно присуджує премії тим, хто найкраще оформив різдвяну ілюмінацію…

Все це, звичайно, пишно, але пані Садовник почуває себе людиною «не з того села».

А може тому таке бідне тут українське життя, що мало українців, а як і є трохи, то нема тут культурного життя, замість концертів та вистав ллється ріками «медікал солюшен», як називає горілку місцевий хіропрактик, пан Авдріящук? Може той хлопець тому й соромиться свого. середовища, що воно стоїть нижче за загальний рівень канадійського оточення? Що ж він бачить серед старших? Крім «медікал солюшен» у повних склянках, ще й таку українську мову, як оце: «Френд, візьми гамер та плаєрси і пофіксуй на корнері фенс. Не розумієш? Я ж тобі українською мовою кажу!» Має рацію, якщо такої мови соромиться.

Тут, у меншій, проте густішій, краплі води, видно краще, чого така безодня .виростає раптово між дорослим та. найменшим поколінням. Не можна закинути старшому поколінню, що. .воно само штовхає своїх дітей до втрати українського обличчя. Ні, воно журиться цим. Шукає, як запобігти катастрофі. І в Келґарі так само, як і скрізь, люди щедро дають на церкву, цей природній осередок українського життя, щоб вона зберегла український вогник не тільки для цього, але й прийдешніх поколінь. Вони з гордістю дивляться в англомовній газеті на «пікчер» — всю свою родину за різдвяним святвечірнім столом. Але вони цілковито не почувають потреби в українській культурі, в молекулярній праці над її розбудовою. На цей духовий храм, що вишліфовує шар української інтелігенції, вони дивляться, як на непотрібний баляст, зайвий і безглуздий видаток, а на носіїв її виразників, як на бомів. І що ж виходить? Стихійне почуття любови до рідного не видержує натиску оточення, коли його не різьбити й не обточувати любовно.

Треба цих людей розуміти. Вони тяжко працювали, поки доробилися свого багатства. Їм здається, що праця, нецілеспрямована на збагачення — не праця. Як хто; вчився-вчився, а бідний і не може своєю розумовою пращею себе прогодувати, то за такого не варт дати й одного ходака. Але це ж так само здається й селянинові, що тільки одна мужицька робота, хліб орати — робота. Всі інші — пани. Над цим селянином тяжить вікова традиція зненависти до тих, що коштом його праці жили в палацах та добре їли. Ця законна зненависть до, минулого переноситься на сучасність, і що найгірше, на ту категорію людей, що працює так само, як і вони, тільки не фізично, а розумово.

— Нам заздрять, що от Садовники — готельники, багачі. А скільки треба було наробитися, щоб дійти до того, — огірчено каже пані Садовник. — Тринадцять літ провадила я ґросерню, бучерню, молочарню, сільськогосподарські машини, скільки натягалася я тягарів, а ще й удома треба було все поробити, обійти сім’ю з п’ятьох осіб. Я не навчена дармувати. Ми робили, а хтось хоче панувати…

— Хто ж? Ваші ж діти, — на це я їй. Справді, хто ж ці «пани» — лікарі, вчителі, агрономи, адвокати, що я з ними познайомилася в Алберті? Фармерські діти. Та й найстарший син Садовників, здається, вже «пан»: він — директор і господар власної цементовиробні.

Може я й розгнівала гостинну пані Садовник, але таки сказала. Бо вдається, що таки тут криється причина розриву межи поколіннями. У цьому ототожненні панів і інтелігенції. Канадійська українська інтелігенція вийшла з надрів таких самих фармерів, що й пані Садовник; свою вивчену верству треба плекати, а не ненавидіти її й зневажати. Без любовного плекання своя інтелігенція й не зродиться, а без неї не може оформитися й українська свідомість наймолодшого покоління. Самих датків на церковне будівництво вже сьогодні мало, треба, щоб виховувалися свої композитори, музики, письменники, актори, малярі… Може це вже будуть внуки фермерів — не шкодить. І на таку «розкіш» не жалуйте коштів, дорогі наші українські багачі, бо як пожалуєте, то всі оті вибудувані церкви в другому поколінні вже будуть або непотрібні (бо діти і внуки перейдуть до англійських церков), або стануть неукраїнські і лунатиме там китайська молитва. А доростаюче покоління, ваші діти й внуки, всмокчеться з усіми талантами й здібностями у кращу, вищу культуру. Інакше кажучи, станемо угноєнням. Вже сьогодні самими писанками, вишивками та аматорщиною не відбудемось.

Я не могла так повно розгорнути свої думки перед панею Садовник, тим більше, що вона все одно не розуміла, чого це я безпотрібно шалаюся по Алберті. Замість пильнувати якогось прибуткового діла, я аж до Келґарі забилася, все шукаю якихось динозаврів. Динозаврів, зрештою, можна побачити і в келґарійському паркові, а я всіх розпитую, як це дістатися до Бед Лендс. Втім, своєю стихійною частиною душі вона відчула, що я — «з того села», і прийняла мене так,