Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

зменшувало його сили. Можна було вважати, що хмара зустріла нарешті гідного супротивника. Увесь зв’язок з «Циклопом» обірвався в момент атаки, й від тої миті люди бачили тільки те, що на сімдесят кілометрів збуреної атмосфери передавали ультракороткі хвилі літаючого зонда. Про битву, яка розгорілася в тісному яру, довідалися й люди поза рубкою. Та частина екіпажу, котра займалася розбиранням алюмінієвого барака, покинула роботу. Північно-східний край небосхилу засвітився, наче там мало зійти друге сонце, сильніше за те, що стояло в небесному зеніті, далі це сяйво заслонив стовп диму, що зносився, мовби важкий гриб.

Техніки, які контролювали дії телезонда, мусили відвести його від епіцентру боротьби й підняти на чотири кілометри. Лише тоді зонд вийшов із зони сильних повітряних течій, викликаних постійними вибухами. Не видно було скель, що обмежували яр, кошлатих узбіч, ані навіть чорної хмари, яка з них виповзла. Екрани заповнювали киплячі смуги вогню й диму, покреслені параболами палаючих уламків; акустичні датчики зонда передавали невпинний, то слабший, то сильніший гуркіт, нібито значну частину континенту охопив землетрус.

Те, що несамовита битва не закінчується, вражало. За кількадесят секунд дно яру і все навколо «Циклопа» досягнуло температури плавлення, скелі осідали, падали, перетворювалися на лаву. Через хвильку вже з’явився малинового кольору потік, що пробивав собі дорогу до виходу з ущелини, за кілька кілометрів від поля битви. Якусь мить Горпах міркував над тим, чи не заклинило електронні вимикачі випромінювачів, бо здавалося неймовірним, щоби хмара продовжувала нападати на такого грізного супротивника. Однак те, що з’явилося на екрані, коли, за новим наказом, зонд піднявсь іще вище, сягаючи меж тропосфери, доводило, що він помилявся.

Тепер у полі зору було вже близько 40 квадратних кілометрів. На цьому зораному ярами терені почався дивовижний рух. Здавалося, у сповільненому темпі, що пояснювалося лише віддаленістю спостережного пункту, з покритих темними патьоками схилів скель, із заглибин і печер випливали нові й нові чорні клубки, піднімалися вгору, об’єднувалися й, концентруючись у польоті, прямували до поля битви. Кілька хвилин могло б здаватися, що темні лавини, які весь час рухалися в епіцентр, придушать атомний вогонь, зменшать його і заглушать своєю масою, але Горпах знав енергетичні резерви чудовиська, збудованого руками людей. Суцільний оглушливий грім, що не стихав ні на мить, линучи з динаміків, заповнив рубку; водночас полум’я заввишки три кілометри наскрізь прошило згусток атакуючої хмари й почало поволі обертатись, утворюючи якусь подобу вогненного млина; повітря здригалося суцільними хвилями й деформувалося від жару, осередок якого почав пересуватися.

«Циклоп» з невідомих причин рушив задом і, ні на мить не припиняючи вогню, поволі відступав до гирла ущелини. Мабуть, його електронний мозок враховував можливість того, що атомні вибухи зруйнують підніжжя скель, і ті впадуть на машину. Хоча вона могла захиститися і від такого, однак це ускладнило б свободу маневру. Так чи інакше, «Циклоп», воюючи, намагався вийти на ширший простір, і вже не видно було в киплячих клубах, що є вогнем його випромінювачів, що — димом пожежі, що — рештками хмари, а що — товченою сумішшю скельних вершин.

Здавалося, розміри катаклізму вже сягнули кульмінації. Та наступної миті сталося щось неймовірне. Зображення запалало, розжарилося до страшної білизни, що вражала очі, вкрилося віспою мільярдів вибухів — і новий приплив антиматерії знищив усе навколо «Циклопа». Повітря, уламки, пара, газ і дим — усе перетворилося в найжорсткіше випромінювання, розщепивши навпіл ущелини, в радіусі кілометра замкнуло хмару в обійми анігіляції і злетіло увись, мовби вистрелене із самих надр планети.

«Непереможний», віддалений на 70 кілометрів від епіцентру цього жахливого удару, захитався, сейсмічні хвилі пройшли пустелею, транспортери й енергоботи експедиції, що стояли під пандусом, пересунулися, а за кілька хвилин з гір прилетів жорсткий і тугий вихор, обсмалив моментальним жаром обличчя людей, що ховалися за машинами, та, здійнявши стіну піщаного пилу, погнався далі, у велику пустелю.

У телевізійний зонд, мабуть, влучив якийсь уламок, хоча той перебував уже на висоті тринадцяти кілометрів від центру катаклізму. Зв’язок не припинився, хоча передаване зображення стало значно гіршим, густо помережаним перешкодами. Минула хвилина, і коли дим трохи розвіявся, Роган, напружуючи погляд, побачив наступний етап боротьби.

Вона не завершилася, як йому здавалося хвилину тому. Аби нападниками були живі істоти, то різанина, яка їх спіткала, мабуть, змусила б наступні лави до відступу чи принаймні до зупинки біля брами відкритого пекла. Однак мертве боролося з мертвим, атомний вогонь не погас, лише змінив форму і напрямок головного удару — ось тоді Роган уперше зрозумів, точніше, здогадався, як виглядали ті бої, що відбувалися на пустельній поверхні Реґіса III, у котрих одні роботи товкли й розбивали інших та які форми селекції використовувала мертва еволюція. Також утямив значення слів Ляуди, що псевдокомахи перемогли, як найкраще пристосовані. Водночас у нього промайнула думка, що тут вже відбувалося щось подібне, що мертва, незнищенна, зафіксована у кристаликах енергією сонця пам’ять більйонної хмари мусила містити знання про такі бої, що саме з такими одинаками, самотніми гігантами з важкою бронею, атомними мамонтами з породи роботів мусили впоратися сотні століть тому ці мертві кристалики, які, здавалося, були нічим перед полум’ям, котре нищило все, й зарядами, котрі прошивали наскрізь скелі. Те, що уможливило їх існування та спричинило до того, що пошматована бляха колись грізних і величезних потвор валяється іржавими клаптями по великій пустелі, поруч із засипаними піском скелетами електронних, у минулому точних механізмів, — це якась неймовірна, несказанна відвага, якщо можна вжити таке слово щодо кристаликів гігантської хмари. Але як по-іншому таке охарактеризувати?.. І мимоволі Роган не міг стримати свого подиву від її подальших дій, всупереч загрозі тотального знищення...

Бо хмара продовжувала наступ. Тепер над її поверхнею на всьому просторі, що відкривався з висоти, стирчали хіба що окремі, найвищі шпилі. Все інше, увесь простір ущелин зник, затоплений чорними хвилями, що концентрично набігали з усіх боків видноколу, аби кинутись у глиб вогненної лійки, центром якої був невидимий через диск тремтливого полум’я «Циклоп». Цей натиск, супроводжуваний беззмістовними, на перший погляд, величезними жертвами, був, однак, не позбавлений шансу.

Роган і всі люди, які вже безсило стояли перед зображенням, що з’являлося на екрані, добре це усвідомлювали. Енергетичні запаси «Циклопа» були практично невичерпними, але в міру того, як тривав постійний вогонь анігіляції, попри потужний захист, попри антирадіаційні дзеркала-відбивачі, мізерна частка зоряних температур все-таки передавалася випромінювачам, поверталася до свого джерела — і всередині машини мусило ставати чимраз гарячіше. Тому атака тривала з такою запеклістю, тому відбувалася зусібіч одночасно; чим ближче до