Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

що ведуть підривну діяльність; їх треба насіяти скрізь, щоб вони невтомно пильнували всю Його Монаршу Персону, Державу Його Єства, і ніколи вже король‑дух не знатиме спокою, бо завжди має бути готовий до того, що десь якомусь потаємному закуткові його величезної особи сниться заколот! А може, колись у майбутньому йому пощастить зміцнити вірнопіддані марення, виснити васальні послання й багатолюдні делегації, перейняті духом правопорядку, пощастить атакувати снами всі закутки і простори Його Монаршої Особи, щоб у них ані на мить не зміг заховатися жоден обман, жоден дядько! Як же любо стало в Мурдаса на серці від лопотіння прапорів, дядька й сліду не зосталося, нікого з родичів теж не видно, сама тільки вірність його оточує, невтомно складають йому подяки і вшанування, приємно бряжчать відшліфовані, карбовані із золота медалі, іскри порскають з‑під різців, якими майстри вирізьбляють йому пам’ятники. Радісно стало на душі в короля, бо вже й герби повишивані, й килими у вікнах, і гармати готові до салюту, а сурмачі підносять до уст бронзові сурми. Проте, коли Мурдас пильніше придивився до всього, то помітив – ніби щось не те. Пам’ятники – звичайно, але вони якісь мало до нього подібні, у виразі обличчя, в косому погляді – щось дядькове. Прапори лопотять – це так, але ж вони з маленькою смужкою, хоча й невиразною, проте чорною, ну, коли не чорною, то брудною, в усякому разі – бруднуватою. І що ж це знову? Якийсь натяк?!

«О Господи! Адже ті килимки потерті, просто лисі, а дядько – дядько ж був лисий… Не може такого– бути! Назад! Відступ! Прокидатися! Прокинутись! – подумав король. – Грати побудку, геть із цього сну!» – хотів був він вереснути, але коли все зникло, йому не стало ліпше. Він поринув з того сну в новий, що снився попередньому, а потім потрапив у ще давніший, отже, той теперішній був ніби втричі могутніший: усе в ньому вже явно перетворювалося у зраду, відгонило запроданством, прапори виверталися, мов рукавички, – з королівських ставали чорними, ордени були з гвинтами, як пообрубувані шиї, а з позолочених сурм лунали не бойові звуки, а дядьків сміх, – як гуркіт грому Мурдасові на погибель. Гукнув король стодзвонним голосом до війська – нехай його списами штрикнуть, щоб розбудити!

– Ущипніть мене!!! – горлав він, то знову кричав: – Прокинутися!!! Прокинутися!!! – проте все дарма; тож він знову силкувався вирватися зі сну зрадницького, заколотницького й потрапити в сон тронний, але в ньому вже намножилося тих снів, як собак, сновигали вони, як щури, з одних споруд кошмарна пошесть перекидалася на інші, і в Мурдасі крадькома, потайки, стиха поширювалося не знати що таке, але щось жахливе, хай Бог боронить!

Стоповерховим електронним спорудам снилися шурупики і трупики, дроти й отрути, в кожній персональній підстанції готувала змову зграя родичів, у кожному підсилювачі хихотів дядько; затремтіли домини‑страшини, самі себе настрахавши, понапихалися в них сто тисяч родичів, самозванців, що зазіхали на трон, дволиких байстрюків‑інфантів, зизооких узурпаторів, і хоча жоден із них не знав, чи то він комусь сниться, чи то йому хтось сниться, навіщо сниться і що з того вийде, – всі гуртом напосілися на Мурдаса, щоб голову йому стяти, з трону зіпхати, на дзвіниці почепити, на раз убити, на два воскресити, дана ж моя дана, голово відібрана – і вони тільки тому поки що нічого не робили, бо ще не домовилися, з чого їм почати. L так наринали одна на одну лавини Мурдасових страхітливих марень, аж вибухнуло від перенапруження вогнем. І вже не уві сні, а справжній вогонь загоготав золотими полисками у вікні монаршої особи, і розпався король Мурдас на сто тисяч снів, які ніщо вже, крім пожежі, не єднало, і горів він довго…

З ПРАЦІ ЦИФРОТИКОН, АБО ПРО ДЕВІФЦІЇ, СУПЕРФІКСАЦІЇ ТА СЕРЦЕВІ ВАРІАЦІЇ. ПРО КОРОЛЕВИЧА ФЕРИЦІЯ І КОРОЛІВНУ КРИШТАЛЮ.

Була у короля Панцерика дочка, Кришталь, така гарна, що світло, відбившись від її лику, засліплювало очі та розум. Почув про неї королевич Ферицій, і зажадав шлюбу з нею найбільше у світі. Але одна лише перешкода стоїть на його шляху, бо поклялася Кришталь не з'єднуватися ні з ким, крім як з одним з блідавців. Чи зупинить це закоханого королевича?

Була у короля Панцерика дочка, краса якої затьмарювала навіть блиск батьківських скарбів; світло, від дзеркального лику її відбившись, очі засліплювало і розум; коли ж траплялося їй пройти мимохідь, навіть з простого заліза електричні сипалися іскри; звістка про неї найвіддаленіших досягала зірок.

Почув про неї Ферицій, трону іонідського спадкоємець, і побажав з'єднатися з нею навіки, так, щоб входи та виходи їх ніщо вже розімкнути не змогло. Коли оголосив він про це своєму батьку, дуже перейнявся король цим і сказав:

– Воістину, сину мій, божевільне ти задумав діло, не бувати тому ніколи!

– Чому ж, королю мій і повелителю? – спитав Ферицій, засмучений цією промовою.

– Невже не відаєш ти, – відповів король, – що Кришталь поклялася не з'єднуватися ні з ким, окрім як з одним лише блідавецем?

– Блідавець? – здивувався Ферицій. – Це що за дивина? Не чув я про таку істоту.

– Неведіння тільки доводить твою невинність, – мовив король. – Знай же, що галактична ця раса зародилася способом настільки ж таємничим, наскільки непристойним, коли зачепило псування всі тіла небесні, і завелися в них вологість слизова та холодна; звідси й розплодився рід блідавеців, хоч і не зразу. Спершу щось там пліснявіло та повзало, потім виплеснулися ці тварюки з океану на сушу, взаємним пожиранням займаючись. І що більше один одного вони пожирали, то більше їх ставало; і, нарешті, обліпивши в'язкою своєю плоттю вапняну арматуру, випрямилися вони і спорудили машини. Від тих машин народилися машини розумні, які створили машини премудрі, які вигадали машини досконалі, бо як атом, так і Галактика суть машини, і немає нічого крім машини, її ж царству не буде кінця!

–Амінь! – машинально відгукнувся Ферицій, оскільки це була звичайна формула віри.

– Рід блідавців–непристойників, — продовжував сивий монарх, – дістався машинами до самого неба, благородні принижуючи метали, над солодкою знущаючись електрикою, ядерну розбещуючи енергію. Проте переповнилася міра їх гріхів, що глибоко і всебічно зрозумів предок роду нашого, великий Калькулятор Генетофорій; і почав він проповідувати цим тиранам слизовим, наскільки мерзенні їхні діяння, коли розбещують вони невинність кристалічної мудрості, примушуючи