Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

сонної уяви, й далі перебувала у полоні того кошмару. Тієї ночі Мурдас побачив уві сні, як його дядько гарячково скликав родичів. Вони з’явилися усі, як один, небіжчики скреготали завісами, й навіть ті, кому бракувало найважливіших частин, підносили свої мечі проти законного владаря! Панував незвичайний рух. Натовп замаскованих пошепки скандували бунтівні гасла, в льохах і підвалах уже шили чорні знамена заколоту, скрізь варили трутизну, гострили сокири, готували отруєні дротики й шикувалися до останньої розправи з ненависним Мурдасом. Король жахнувсь, прокинувся, увесь тремтячи, і хотів був Золотою Брамою Королівських Уст гукнути на поміч усі свої війська, щоб вони мечами порозтинали заколотників, але одразу збагнув, що це ні до чого. Адже ж військо не може увійти в його сон і розгромити заколот, що набирає там сили. Деякий час він намагався самими зусиллями волі розбудити ті чотири квадратні милі свого єства, яким уперто ввижався у сні заколот, та марні були його зусилля. Та, правду кажучи, він до пуття не знав: марні чи не марні, бо коли він не спав, то не бачив заколоту, який з’являвся тієї ж миті, коли він поринав у сон.

Отже, коли він не спав, то не мав доступу до повсталих районів, та й не дивно, адже дійсність не здатна втрутитися в сон, це до снаги лише іншому снові. Король дійшов висновку, що в такій ситуації йому найкраще заснути і наснити контрсон, звісно не абиякий, а монархічний, вірний йому, з розмаяними прапорами; і таким гарним сном, згуртованим навколо трону, він зможе на порох стерти самочинно виниклий кошмар.

Взявся Мурдас до діла, та зі страху не міг заснути; тоді він почав подумки рахувати камінці, аж нарешті, зморений, заснув. І тоді виявилося, що очолюваний дядьком сон не просто зміцнив свої позиції у центральній частині, а наснив уже собі навіть арсенали, повні потужних бомб і бойових мін. А сам Мурдас, хоч як силкувався, тільки й спромігся виснити одну роту кавалерії, та й ту спішену, недисципліновану і озброєну самими покришками від каструль. «Нічого не вдієш, – вирішив король, – не вийшло, отже, треба ще раз спробувати». І заходився Мурдас себе будити, як по правді, то це йому нелегко давалося, нарешті він прокинувся остаточно, і тоді сяйнула в нього страшна підозра. Чи він насправді прокинувся, чи, може, знову поринув у сон, тільки інший, що є лише фальшивою видимістю буття? Що вдіяти в такій заплутаній ситуації? Снити чи не снити? От у чім заковика! Припустімо, що він не снитиме, почуваючись цілком безпечно, адже в дійсності немає ніякого заколоту. То було б непогано: тоді той сон про заколот проти короля сам собі висниться й досниться до кінця, а після останнього пробудження самодержавство відновить належну єдність. Дуже добре. Проте якщо він не снитиме контрснів, гадаючи, що перебуває собі в затишній дійсності, тим часом, як та удавана дійсність є тільки іншим сном, сусіднім з тим, про дядька, то може дійти до катастрофи! Адже кожної миті ціла зграя клятих заколотників, під проводом того паскуди Ценандера, може з того сну вдертися в цей сон, що вдає із себе дійсність, щоб відібрати в Мурдаса трон і життя!

«Звичайно, – думав король, – відберуть у мене це тільки уві сні, але якщо заколот цілком охопить мою королівську особу, якщо пошириться від гір до океанів, якщо – боронь Боже! – я взагалі ніколи вже не захочу прокинутись, що тоді?! Я назавжди залишуся тоді відрізаний від дійсності, і дядько зробить зі мною тоді все, що захоче. Каратиме, принижуватиме, а що вже казати про тіток – я добре їх пам’ятаю, – то вже не попустять, хоч би там що. Такі вже вони є, тобто були, а, власне, знову є в цьому жахливому сні! І нарешті, до чого тут сон! Адже сон є тільки там, де існує дійсність, до якої можна повернутись, але де її немає (а як же я до неї повернуся, коли вони зроблять так, що затримають мене уві сні?), де немає нічого, крім сну, то там уже сам сон є єдиною дійсністю. Жах! Розумію, все це через отой фатальний надмір особистості, через оту духовну експансію – і нащо воно мені було!»

З розпукою бачачи, що бездіяльність може спричинитися до загибелі, король вважав єдиним своїм порятунком негайну психічну мобілізацію. «Неодмінно треба діяти так, ніби я сплю, – сказав він собі. – Я повинен наснити собі натовпи сповнених любові й ентузіазму підданих, безмежно віддані бойові загони, що гинутимуть з моїм іменем на вустах, силу‑силенну озброєння, варто було б навіть швиденько придумати якусь чудо‑зброю, бо ж уві сні все можливо; припустімо, засіб для винищення родичів, якісь протидядькові установи, або ще щось на зразок цього, – в такий спосіб я буду готовий до будь‑якої несподіванки, і, якщо вибухне заколот, хитро і підступно перескочивши зі сну в сон, я за одним махом знищу його!

Зітхнув король Мурдас усіма алеями і майданами свого такого ускладненого єства, і взявся до діла, тобто заснув. Уві сні мали шикуватися в каре бойові, сталеві, очолювані сивими генералами загони, мав з’явитися натовп, що вітатиме його сурмами й литаврами, а з’явився тільки маленький шурупик. Нічого більше – тільки звичайнісінький шурупик, трохи вищерблений скраєчку. Що з нього візьмеш? Король прикидав то так, то так, а тим часом у ньому зростав якийсь неспокій, що далі, то більший, і отетеріння, і страх, і нарешті йому сяйнуло: це ж рима: «шурупик» – «трупик»!

Короля пройняв дрож. Це знамення занепаду, розкладу, смерті, а отже, зграя родичів мовчки, скрадаючись, підкопами будь‑що прагне дістатися до його сну – і він кожної миті може шубовснути у підступну, викопану сном під сном, прірву! Отже, йому загрожує кінець! Смерть! Загибель! Але звідки? Як? З якого боку?

Засяяли вогнями десять тисяч персональних будівель, задвигтіли підстанції Його Монаршої Величності, обвішані орденами і оперезані стрічками Великих Хрестів, і ці відзнаки розмірно подзенькували під подувом нічного вітру. Так змагався король Мурдас із знаменням занепаду, що з’явилося йому уві сні. Нарешті Мурдас те знамення подолав, і воно так щезло, ніби його й не було. Думає король – де ж воно поділось? В дійсності чи в інших мареннях? Ніби в дійсності, але чи можна бути певним? Зрештою, може бути, що сон про дядька вже доснився й нема чого далі хвилюватись. Але знову ж таки – як йому про це довідатись? Нема іншої ради – тільки снами‑шпигунами, які вдаватимуть із себе осіб,