Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський

— масовий перехід української допоміжної поліції на бік УПА стався «між 15 березня і 10 квітня з наказу Головного Командування Української Повстанської Армії»[85].

Останнє свідчення підтверджує незалежне джерело: українська допоміжна міліція відійшла до лісу у березні 1943 р.[86]. В інших місцях процес народження селянських відділів самооборони, які згодом почали перебирати на себе назву «Українська Повстанська Армія» мав такий вигляд в часі та просторі:

Холмщина, 1942–1943 рр.: «Початок збройних відділів у підпільній Холмській окрузі, яка складалася з двох повітів — Грубешівського і Белзського, треба шукати в 1942–1943 рр. як реакцію на польські акції проти українського населення на цих теренах. Це булі різні боївки, які оперували в різних районах цього терену… У травні 1943 р. у терені діяла боївка «Карпа» (cm. бул. Павло Пилипчук, загинув 21 грудня 1944 р.)».

Волинь, березень: «Вночі 20 березня 1943 р. перейшов у підпілля весь (організований у Луцьку курінь ім. Є. Коно-вальця чисельністю у 320 осіб, про який ми вже згадували)… з усім своїм майном і став куренем УПА».

Очевидець, безпосередній учасник події, згадує про «дві підпільні старшинські наради», на яких розглядалися питання «оборони українського населення» і на яких доповідав Шухевич. Підкреслюю: перші наради, на яких тільки розглядалося питання організації збройної боротьби, відбулися 1943-го, а не 1942-го. Причина проведення таких нарад — аж ніяк не ініціатива територіального керівництва ОУН(б). Насправді,«… бешкети більшовицьких партизан і ліквідації ними свідомих українців були однією з основних причин організування українських самооборонних відділів

1942 р., що взимку 1942–1943 рр. розрослися на широкий повстанський рух УПА на цілій Волині, а згодом — на інших територіях України». За цим самим свідченням, станом на 31 грудня 1943 р. командиром УПА-Північ був Дмитро Клячківський — Клим Савур[87].

Саме з його ім’ям пов’язана одна з найжахливіших подій

1943 р. — «Волинська трагедія».

Волинський Голокост

«Трагедія» — грецьке слово, що тлумачиться як «драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації».

Те, що сталося на Волині влітку 1943 р., аж ніяк не трагедія. Це — пекельний жах, що мав місце на території Райхс-комісаріату «Україна», яким залізною рукою керував Ерік Кох. Стався за три місяці ДО того, як з’явився перший відомий наказ УПА.

Писати про той жах особисто я не можу. Причини дві. Перша — треба мати якийсь інший тип психіки, ніж маю, аби навіть торкатися цієї теми. Друга — політичну крапку 2000 р. поставили очільники Польщі та України Олександр Квасьневський та Леонід Кучма, Примас Польщі Юзеф Глемп та Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гу-зар: «Прощаємо, але пам’ятаємо». Відверто кажучи, взаємне прощення політичних і духовних лідерів допомогло мало. Кривава тема розділяє, та ще довго (якщо не довіку) розділятиме Україну і Польщу. Розділятиме українців і поляків. Воно й зрозуміло. Заглибокими є братські могли. Забурхливими є річки пролитої невинної крові.

Моментальний знімок лише однієї точки: «до двох сотень сіл спалено, і до тисячі людей упавших, не враховуючи тих, що їх розстріляли ще перед повстанчою акцією СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно» [88]

Обґрунтування того звірства православними українця-ми-волиняками, в принципі, зводилося ось до чого: «Головною перепоною у поладнанні українсько-польських взаємин є польська імперіялістична верхівка і імперіялістично загарбницькі апетити деяких польських політичних кругів». «Імперіялістичне» ставлення до українців полягало «в двох моментах»: «польські імперіялісти 1) Не визнають прав українського народу на власну державу і український народ розглядають як нарід, призначений бути поневоленим Польщею і московським імперіялізмом, 2) заперечують право українського народу на західно-українські землі та вважають їх своєю територією» [89].

Звернімо увагу: тут, як і всюди, факт існування УРСР ігнорується за визначенням. Натомість автор цієї сентенції (так само як і всі інші) оперує поняттям «західно-українські землі», якого міжнародне право не знало. Територію Галичини було передано Польщі переможцями у І Світовій війні. Її східний кордон встановив Ризький мир 1921 р. Годі нагадувати, що УНР відмовилася від претензій на ці території в квітні 1920 р., підписавши т. зв. Варшавські угоди. Українські політичні партії, провід українських греко-като-лицької та автокефальної православної Церков були змушені співіснувати та співпрацювати із польською владою. Конфлікти — чи то на релігійному, чи то на національному, чи то на побутовому рівнях — так чи інакше залагоджувалися у законний спосіб. Після 1921 р. і до року 1942-го вони, якщо й мали місце, то в абсолютній більшості випадків у латентній формі. Ймовірно, можна говорити про «холодну» війну між волинськими українцями та волинськими поляками, яка мала місце у міжвоєнний період. Але від війни «холодної» до забивання одне одного косами, вилами, молотками й т. п., погодьтеся, велика різниця.

Але від власних загальних і, можливо, не зовсім компетентних міркувань перейду до оцінок фахівців. «Волинська трагедія — частина польсько-української війни». Це формула Володимира В’ятровича. Так вважає не тільки він. Так вважають і звичайні люди. Але, даруйте! Ця формула є НЕПРАВДОЮ! Не було ніякої «україно-польської» війни. Не воювали після 1921 р. українці радянські, буковинські, закарпатські, галицькі проти поляків. Почали у «золотому вересні» 1939 р. Радянська армія і організоване радянськими та польськими комуністами польська дивізія ім. Т. Косцюш-ка воювали разом проти німців. Польська армія під командуванням генерала Андерса, союзниця учасників війни проти країн «Вісі», героїчно билася на італійському фронті — згадаємо битву при Монте-Кассіно. Поборювали одне одного хіба польські партизанські загони, які підкорялися лондонському легітимному уряду та комуністичному, маріонетковому, створеному Сталіним для власних потреб. Проливали свою та чужу кров інші регулярні та іррегулярні військові об’єднання, які намагались опанувати той терен…

Волинська різанина 1943 р. — це війна між громадянами Польщі українського та польського походження. Між православними та католиками. Між власниками земельних маєтків і тими, хто їх не мав і не міг мати. І ніяк інакше. І всі питання про її причини і про історичну та будь-яку іншу відповідальність, слід адресувати не ОУН