Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

ані по вистрілі. Капітан чув, як Редліхова куля свиснула йому понад головою. Чи Редліх навмисно хибив? Щодо себе, капітан знав, що не мав наміру хибити.

— Чи хто з панів ранений? — питав секундант.

— Ні, — відповіли в один голос супірники.

— Чи панове обстаєте при другім вистрілі?

— Обстаю, — мовив капітан. Редліх мовчав.

Пістолети очищено і знов понабивано. Капітан судорожно стиснув рукоять і загриз губи.

«Або — або»! — шуміло і бриніло йому в голові. Силкувався відновити в собі, скріпити і роздратувати ненависть до Редліха. Запах пороху розбуджував у його крові гарячку, звісну йому з босняцьких перестрілок.

— Раз... два... три! — роздалися знов слова команди.

Сим разом гукнув тільки один вистріл, тільки один пістолет ригнув огнем і димом — з боку капітана. Під час команди, користаючи з условини, він зблизився до Редліха на три кроки і в хвилі виголошення слова «три» вистрілив. В тій самій хвилі Редліх, немов шарпнений могучим подувом вихру, зробив наглий і швидкий півооборот наліво, випустив з руки пістолет, підняв руки догори і розмахнув ними широко, мов чоловік, що тоне або тратить рівновагу, а вкінці захитався, скрикнув «ой!» і, вхопившися правою рукою за груди в околиці серця, повалився на поміст. Усе те не тривало довше як кілька секунд.

Лікарі і секунданти кинулися до нього, піднесли його і, двигаючи на руках, положили близ вікна. Тільки велика червона пляма, кругла, як денце від склянки, лишилася на помості. Капітан якийсь час стояв іще на своїм місці, вдивляючися в ту пляму. Вкінці підійшов ближче до тої групи близько вікна, що скупчилася біля Редліха, котрий, очевидно, не давав ніякого знаку життя.

— Як йому? — запитав.

— Що се вас обходить? — остро відрізав один із Редліхових секундантів. — Можете собі йти, ви своє зробили. Не затроюйте йому остатніх хвиль конання!

— Значить, рана смертельна? — зойкнув капітан, хапаючися за голову і забуваючи, що перед хвилею сам бажав сього найгарячіше.

— Не робіть тут комедії! — з нескриваною по-гордою і ненавистю відбуркнув йому другий Редліхів секундант. — Маєте, чого вам хотілося. Се вже друга ваша жертва, — додав з особливим натиском. — Думаю, що вам буде досить. Чи, може, бажаєте ще одної? В такім разі можу вам служити.

— Пане! — болючо скрикнув капітан, до глибини душі зламаний, знівечений тими позирками, словами і цілим поведениям секундантів.

— Ідіть, пане, геть відси! — нетерпеливо повторив секундант. — Вас тут непотрібно, а й наші обов’язки супроти вас скінчилися. Ви доказали нам, що вмієте стріляти, але не думайте, що хоч один із нас задля сього змінить свою думку про вас і про вашу шановну супругу. Adieu![19]

Капітанові зашуміло в вухах і в очах потемніло. Щось там в його нутрі шарпалось і рвалося, щоби кинутись на сього офіцера, як хижа звірюка, розшарпати його, розігрітися в його теплій крові. Та головна часть його істоти лишилася німа, безвладна, немов поражена громом. Сам не знаючи як і коли, наблизився до крісла, де лежали його шабля і плащ, одягся, машинально салютував не знати кому, бо ніхто в залі не звертав на нього уваги, і, не озираючися, з затисненими устами і розбитим серцем вийшов із стрільниці.

X

«Так ось я вбив! — думав капітан. — Убив чоловіка, приятеля! Я убійця! Маю на совісті людське життя, а сам жию! Що ж дальше? Куди тепер?»

Вийшов на вулицю. Офіцери, що патрулювали тамечки, переждавши, поки перегомонів гук вистрі-лів, покинули свої становища і поспішили до зали. Здибавши капітана на ґанку, запитали його про щось, та він не зрозумів їх і пройшов мимо них без відповіді. Коли вийшов за браму стрільниці, видалося йому, що з обсягу замешканого світу вийшов у якусь безбережну пустиню. Почував, що те, що було перед хвилею, що лишилося за ним, се є минувшина, є щось таке, що минуло безповоротно, обірвалося за ним, як міст, підмулений водою, по котрім він пройшов на якийсь новий незвісний берег. Не верне вже там, відки вийшов, не побачить того, що лишив за собою. Те, що почнеться в слідуючій хвилі, буде щось зовсім, зовсім нове і незнайоме. Чи буде зле, чи добре? Не знав сього, не був цікавий знати. Різниця між добрим і злим затерлася в його душі, так як правого і лівого боку немає в безбережній безконечності.

— Я вбив його! Вбив чоловіка! — повторяв капітан, помалу ступаючи вулицею. Дивувався, що се сталося так моментально. Дивувався сам собі, що сей факт не зробив на нього більшого вражіння, що викликав у його душі якесь зачудування, хвилеве ошоломлення, але не справив йому ніякого болю, ніяких моральних мук. Чув добре, що се вбійство зовсім відмінне від тих убійств, що практикувалися там, у Боснії серед гір і скал. Там була війна, взаїмне мордування, там убивати було обов’язком і зовсім не доторкалося моральної істоти, не порушувало питання особистої одвічальності. Там треба було вбивати, і з супокійним сумлінням командувалося: Feuer![20] З супокійним сумлінням завдалося кілька питань нещасливому, зловленому з оружжям в руці, а потім видавалося засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений — і нічого. Але тут! Тут ціна людської особи зовсім інша, питання особистої одві-чальності встає перед сумлінням в цілій своїй грізній величі. А проте він чується супокійним як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити.

«Бо справді, чи ж міг я поступити інакше? Адже ж я не мав іншого вибору. Або без протесту лишитися збезчещеним, без протесту дати паплюжити своє ім’я, свою честь, жінчину добру славу, або обмити її в людській крові. Страшна альтернатива, та, на жаль, неминуча».

Два червоні потічки крові, що з пробитих Редліхо-вих грудей цюрком спливали на брудний, заболочений поміст і розпливалися на нім в кружок, не більший від денця склянки, живо станули йому перед очима. Так і ввижалося йому, що стоїть тут же над ними, приклякає на коліна, нахиляється лицем до помосту і вдивляється в них, бере їх під лупу, аналізує, силкується віднайти мікроби тої моральної зарази, що так нагло, в такий загадковий спосіб затроїла серце його друга. „Blut ist ein ganz besondrer Saft”[21], — бринів йому в голові гетівський вірш, оті іронічні та при тім глибоко символічні слова Мефістофелеві. Чи до особливостей сього соку належить і те, що він може