Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

видавали їх парафіянам за певну плату.

Юдофобія Плиски навіть перевершує його полонофобію. Євреїв та поляків він вважає родичами, які об’єдналися для того, щоб знищити православну віру. Саме утиски православних з боку юдеїв, поляків та уніатів, на думку автора віршів, і стали одним із головних чинників Хмельниччини[157].

Близьким до згаданого твору Плиски була поема-хроніка «Героїчні вірші про славні діяння запорожців». Про автора цього твору нам нічого не відомо, окрім його імені Іоанн (Іван). Напевно, він, як і Плиска, належав до священицького стану. У збірнику, де знаходилися «Героїчні вірші...», були також вміщені полемічні твори, документи про становище православних на Правобережній Україні у XVIII ст. Іван вказав час написання, точніше завершення, твору — 1784 р., 21 серпня. Вказане й місце написання «Героїчних віршів...» — Уманський ключ.

Спочатку автор говорить про витоки козацтва. Особлива увага приділена виникненню Запоріжжя як осередку козаків. Згадуються козацькі походи на Крим і Туреччину, війни з поляками. Однак у центрі твору — Хмельниччина. Виклад уривається в середині XVII ст., а потім знову продовжується описом подій російсько-турецької війни 1734–1739 років, у якій брали участь козаки. Як справедливо зазначає Андрій Бовгиря: «Подібно Максиму Плисці автор «Героїчних віршів» свідомо уникнув описання доби Руїни та інших «негероїчних», з його точки зору, періодів історії козацтва, зосередивши увагу на висвітленні найбільш значимих подій, здатних послужити міфотворчим підґрунтям»[158].

Твір має виражений проросійський характер. Автор говорить, що Хмельницький здобув чимало перемог. Завдяки цьому слава про козаків облетіла Європу й Азію. На них почали звертати увагу різні правителі:

«З того запорожців можні потентати Почали до себе на дари зваляти. Бунчуки, булави слав султан турецький, Королі — угорський, а за ним і шведський».

Але Хмельницький разом із козаками добровільно вирішили піддатися російському цареві:

«Та Хмельницький, гетьман, раду учинивши, Чужовірців приязнь на вітри пустивши, Під царів російських дружнюю державу З військом підхилився в честь собі і славу. Поклялися твердо і нелицемірно Спадкоємцям їхнім службу нести вірно. Україна ж іго лядськеє зломила, Під берлом російським трохи відпочила. Церква з уніатства очищатись стала І себе з Москвою радо об’єднала»[159].

Словом, однією з найбільших заслуг Хмельницького є те, що він приєднав Україну до Росії. Всі, хто проти цього, — зрадники. Такими, наприклад, є Юрій Хмельницький та Іван Виговський:

«Та були й облудні, зрадливі гетьмани В Україні, горді, за несталих знані, Як Юрась, Виговський і до них подібні, Віроломні, хижі, хитрі і єхидні; Військом Запорозьким зрадницько мутили І собі погибель вічну заслужили. Але запорожці, пильно роздивившись, В рішенні статечнім певно утвердившись, Залишились вірні Російській державі, Слідуючи предкам в мужності і славі»[160].

Подібне русофільство, пов’язане з прославленням Хмельницького, як уже говорилося, стає типовим для багатьох козацьких творів. Різні були його причини. Чимало козацьких авторів щиро прагнули продемонструвати лояльність до Російської імперії. Вони вважали, що цар, ставши покровителем українських козаків, захистив їх від «польського гніту», який спеціально демонізувався.

Треба також мати на увазі те, що козацька старшина та її ідеологічні репрезентанти намагалися не лише вписатися в політичну систему Російської імперії, а й зайняти в ній достойне місце. І справді, чимало вихідців із козацьких старшинських родин стали частиною імперської еліти. Вони сприймали Російську імперію як свою рідну державу, беручи участь у її розбудові.

До таких людей належав Семен Дівович (Дзівович), автор політологічної поеми «Розмова Великоросії із Малоросією 1762 року»[161]. Походив він із давнього козацького роду, який осів на Стародубщині. Отримав добру освіту — навчався спочатку в Києво-Могилянській академії, а потім у Петербурзі. Працював перекладачем у Генеральній військовій канцелярії у Глухові та архіваріусом Малоросійського генерального архіву за часів гетьманування Розумовського. Джерелом для поеми була праця «Короткий опис Малоросії», укладена в 1751 р. Григорієм Покасом на основі Літопису Грабянки.

Твір Дівовича «Розмова Великоросії із Малоросією 1762 року» поданий як поетичний діалог між Великоросією й Малоросією. Переважно Великоросія ставить питання. Вона не дуже обізнана з історією Малоросії. Малоросія, навпаки, багато говорить, намагається проінформувати свою співбесідницю.

Основні ідеї поеми зводяться до наступного. Козаки, що живуть у Малій Росії, є славними й завзятими воїнами. Вони боролися з Польщею, що чинила їм кривди, і обрали собі покровителем християнського російського царя. Це не є підпорядкуванням Великоросії. Велика й Мала Росія — дві автономні частини однієї держави, якою править християнський монарх.

У зазначеному творі чимало наївного. Але ці наївні погляди мали поширення серед козацької старшини. Поема писалася в той час, коли відбулося відновлення Гетьманщини. І хоча в цьому відновленні було чимало бутафорії, а гетьман Кирило Розумовський став маріонеткою петербурзького двору, все ж було сподівання, ніби українські козаки відновлять «колишню славу», займуть достойне місце в державі Російській і матимуть вольності, під якими розумілися права й привілеї. Тим паче, що ці вольності, вважали представники козацької еліти, були здобуті в битвах, починаючи від часів Богдана Хмельницького.

Григорій Сковорода

Такі ідеї знайшли відображення навіть у творчості мандрівного