Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

як раніше надумав копнути Велику стіну й заволати «Є хто вдома?». Правильна відповідь на це питання — нікого, крім Дейва й Еала…

А ще гірше те, що деякі його системи наче почали відмовляти. Дейв припускає, що в якомусь фундаментальному сенсі він навіть став дурний! Можливо, через те що його залишили наодинці так надовго — настав час техогляду.

І він вважає, що Моноліт припустився принайм­ні одного прорахунку. Можливо, це неправильне слово — той вчинок міг бути навмисним і ретельно зваженим…

Хай там як, це… має справді дивовижне й страхітливе значення. На щастя, я можу це вам показати, щоб ви вирішили для себе самі. Так, хоч воно й сталося тисячу років тому, коли «Леонов» полетів у другу місію до Юпітера! Увесь цей час ніхто й не здогадувався…

Я дуже радий, що мені припасували нейрошолом. Звісно, він неоціненний, — не уявляю свого життя без нього, — але зараз він робить те, на що не був розрахований. І робить це дивовижно добре.

Еалменові знадобилося хвилин десять, щоб розібра­тися, як він працює й налаштувати інтерфейс. Тепер у нас зв’язок між розумами, що мене доволі сильно виснажує, мушу визнати. Доводиться весь час просити їх сповільнитися й говорити, як до дитини. Чи правильніше сказати «думати, як до дитини»?

Не впевнений, чи добре воно передасться. Це тисячолітній за віком запис побаченого Дейвом, якимось чином збережений у неосяжній пам’яті Моноліту, а тоді видобутий Дейвом і завантажений у мій нейрошолом — не питайте, як саме — й нарешті пере­даний вам через Ганімед. Фух. Сподіваюся, у вас не розболиться голова, поки ви його завантажуватимете.

Передаю слово Дейву Боумену на Юпітері початку двадцять першого століття…

Розділ 30. Пінний пейзаж

Завитки магнітного поля завдовжки мільйони кілометрів, раптовий вибух радіохвиль, гейзери наелектризованої плазми, ширші, ніж Земля в діаметрі — усе було реальне і ясно видне, як і хмари, що оперізували планету багатими на відтінки шатами. Він зрозумів складну схему їх взаємодії й усвідомив, що Юпітер був набагато дивовижніший, ніж хто-небудь міг собі уявити.

Ще падаючи крізь ревуче серце Великої Червоної Плями, коли блискавки під ним детонували в грозових осередках завширшки з континенти, він зрозумів, чому воно не розсіювалося століттями, хоч і складалося з набагато менш істотних газів за ті, що формували земні урагани. Тонке виття водневого вітру затихло, коли він занурився в спокійніші глибини, а шар вощаних сніжинок — деякі вже скупчувалися в ледь сформовані гори вуглеводневої піни — опускався згори. Уже стало досить тепло для існування рідкої води, але тут океанів не було: це чисто газове середовище було надто розріджене, щоб їх утримувати.

Він знижувався крізь шари хмар, поки не потрапив у район такої ясності, що навіть людське око могло охопити площу завширшки тисяча кілометрів. То був просто другорядний завиток у більшому вихорі Великої Червоної Плями, і в ньому містилася таємниця, яку люди вже давно вгадали, але не могли довести. Підніжжями кочових пінистих гір ковзали міріади маленьких, різко окреслених хмарок, усі одного розміру й забарвлені одним червоно-коричневим плямистим візерунком. Вони були маленькі тільки якщо порівняти з нелюдським масштабом свого оточення — найменше могло накрити собою місто пристойного розміру.

Безперечно, вони були живі, бо рухались уздовж боків летючих гір з повільною рішучістю, тиняючись їхніми схилами, наче колосальні вівці. І вони перегукувалися в метровому діапазоні — їхні радіоголоси були тихі, але чіткі серед тріскотіння й розрядів самого Юпітера.

Живі мішки з газом, тільки й усього — вони ширяли у вузькій зоні між мерзлими висотами й пекучими глибинами. Вузькій, так — але цей простір був набагато більший за всю земну біосферу.

Вони були не самі. Серед них прудко рухалися інші створіння, такі маленькі, що їх було легко не помітити. Деякі з них мали моторошну подібність до земних літаків і були десь такі ж завбільшки. Але вони були живі — можливо, хижаки, можливо, паразити, може, навіть пастухи.

Перед ним відкривався цілий новий розділ еволюції, такий же чужинський, як і той, що він його мельком побачив на Європі. Тут були схожі на кальмарів земного океану торпеди з реактивним принципом руху, що полювали на велетенські торби з газом і пожирали їх. Але надувні кулі не були позбавлені захисту — деякі з них відбивалися електричними розрядами й кігтистими мацаками, схожими на кілометрові зав­довжки бензопили.

Вони мали навіть дивніші форми, використовуючи всю можливу геометрію — химерні півпрозорі летючі змії, тетраедри, сфери, багатогранники, жмути переплутаних стрічок… Гігантський планктон атмосфери Юпітера, що був природжений ширяти, мов осіннє павутиння, на висхідних потоках, поки вони не проживали досить довго, щоб розмножитися. Після того їх затягувало на глибину, де вони обвуглювалися й перероблялися на нове покоління.

Він озирав планету з площею, в сто разів більшою за земну, і хоч і побачив багато чудес, але ніщо не натякало на розум. Радіоголоси великих аеростатів передавали тільки прості повідомлення застереження або страху. Навіть мисливці, від яких можна було чекати розвитку вищих ступенів організації, були подібні до акул в земних океанах — бездумні автоматони.

І попри весь її захопливий розмір та новизну, біосфера Юпітера була тендітним світом, місцем туманів і піни, тонких шовковистих ниток і тканин, завтовшки як папір, сплетених з безперервного снігопаду нафтопродуктів, сформованих блискавками у верхній атмосфері. Небагато істот мали більше тілесності за мильні бульки, а найефектніших хижаків роздерли б на шматки найслабкіші земні м’ясоїди.

Як і Європа, тільки в значно епічнішому масштабі, Юпітер був еволюційним глухим кутом. Розум тут ніколи б не розвинувся, а коли б і зміг, то був би прире­чений на хирляве існування. Тут могла б розвинутися чисто повітряна культура, але в середовищі, у якому вогонь був неможливий, а тверді речовини майже не траплялися, вона ніколи не змогла б досягти Кам’я­ного віку.

Розділ 31. Ясла

МІС ПРІНҐЛ

ЗАПИС

Ну, Індро, Діме, сподіваюся, все дійшло в хорошому вигляді — мені в це й досі важко віриться. Усі ті фантастичні створіння — звісно, ми мали б вловити їхні радіо­голоси, хай би й не змогли зрозуміти! — знищені в одну мить, щоб Юпітер можна було перетворити на сонце.

І тепер я розумію чому — для того щоб дати шанс європцям. Яка безжальна логіка: чи розум — єдине, що важить? Я передбачаю скількись довгих диспутів про це з Тедом Ханом…

Далі питання таке: чи візьмуть європці встановлену висоту — а чи навіки застрягнуть у дитячому садку — ба навіть ні — у яслах? Хоч тисяча років — це дуже короткий період, від них, безперечно, чекають якогось прогресу, але, як каже Дейв, вони тепер такі самі, як і коли вийшли з моря. Певно, у цьому й проблема: вони й досі однією ногою — чи гілкою! — у воді.

І ще одне ми зрозуміли абсолютно неправильно. Ми думали, що вони повертаються у воду, щоб спати. Усе якраз навпаки — вони повертаються поїсти, а спати виходять на берег! Ми могли б здогадатися про це з їхньої будови — з того мережива гілок — вони явно живляться планктоном…

Я спитав Дейва про збудовані ними іглу. Хіба це не технологічний прорив? А він сказав: не зовсім — це просто адаптації будівель, які вони споруджують на морському дні для захисту від різних хижаків — особ­ливо чогось схожого на летючий килим завбільшки з футбольне поле…