Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

озера. Воно трішечки нагадувало мені затоку Люсерніса, в ті рідкісні рази, коли я бачила її в ранковому світлі. Так насправді воно зовсім не було схоже на затоку, але це була найбільша водойма, яку я бачила за більш ніж пів року.

Мені бракувало Люсерніса. Бракувало пристойної їжі й публічної лазні, вина, мого ліжка і… невже там на відстані човен?

В ту мить, коли мені здалося, що я щось побачила, обізвався Хольгрен.

-- Я відчуваю мага, він наближається. Він не переймається тим, щоб приховати свою силу – а вона чимала.

-- Здається, я бачу, про кого ти говориш. По озеру пливе човен, направляється до нас. Більше нічого не видно. Він зараз кидає закляття?

-- Наскільки я можу судити, ні.

-- То що будемо робити, партнере?

Він з зусиллям встав на ноги.

-- Давай спустимося і привітаємо гостя. Може в нього є якийсь ключ до нашого порятунку.

-- Я б на це не розраховувала.

-- Тоді давай будемо розраховувати одне на одного і глянемо, що нам принесе цей новий розвиток подій.

-- Добре, але зараз в мене немає сил битися ще з одним посіпакою зла. Якщо він прибув витворяти з нами жахливі речі, тобі доведеться самому справлятися з ним.

-- Як скажеш. Допоможи мені зійти сходами, гаразд? В мене ще трохи паморочиться в голові.

Я провела його вниз по сходах, тоді на причал.

-- Обережно, -- сказала я йому. – Тут в біса слизько.

-- Все гаразд, Амро.

Я стиснула йому руку і ми стояли так, плече в плече, в очікуванні на прибуття мага. Я слідкувала за повільним просуванням човна очима, Хольгрен – внутрішнім зором природженого мага.

Він повільно наближався. Невдовзі я вже бачила, що це довга, вузька плоскодонка. Постать в мантії невимушено і з обманливою швидкістю відштовхувалася жердиною від дна озера. Озеро було великим, і якщо по ньому можна було пересуватися, відштовхуючись жердиною, доволі мілким. Тоді я зрозуміла, що все-таки, мабуть, могла добратися до берега. Надто пізно.

Човен плавно наближався і я відчула, як в мене на потилиці волосся стає дибки.

-- Ти впевнений, що він зараз не чарує? – запитала я тихо. Звук над водою може доходити на неймовірну відстань.

-- Впевнений. Цей маг має сили більше ніж я коли-небудь зустрічав. Боюся, набагато більше, ніж я.

-- Ну, я ще не зустрічала мага з імунітетом на ніж в горлі.

Звісно. Так трапилося, що в цей момент в мене не було ножа.

-- Давай залишатися на позитиві, поки обставини не змусять нас змінити думку, гаразд?

-- Гаразд. Я буду добре себе поводити.

Коли човен підійшов ще ближче, я зауважила, що жердина, якою постать штовхала його, була втричі більша за мене, і мені трохи попустило, що я не спробувала дістатися берега. А ще я зауважила, що маг – жінка, що мене здивувало.

Справа не в тому, що я ніколи не чула про жінок-магів, але я дійсно ніколи такої не бачила. Вони рідкісні, якщо не рахувати магів крові. В магії крові жінки переважали. До жінок з Нижніх Земель відносилися з додатковою ввічливістю тільки з однієї причини – ніколи не відомо, кого ти можеш образити.

Проте вона не була магом з Нижніх Земель, кривавим чи якимось іншим. Вона була коричнева, як горіх, волосся пряме і темне. Коли вона наблизилася, я побачила, що її очі були коричневими, можна навіть сказати, що чорними. Таке поєднання фізичних рис було настільки ж рідкісним в Нижніх Землях, як лід влітку.

Звідки вона походила, мені було важко сказати. Швидше за все, десь з далекого сходу Драконового моря.

Коли вона наблизилася метрів на п‘ятнадцять, то відштовхнулася востаннє жердиною і поклала її на плоскодонку навскіс, мокрим кінцем на дно човна, а сухий стирчав ззаду, здіймаючись під легким кутом над водою. Вона встала широко розставивши ноги посередині плоскодонки. Наближаючись до причалу, човен сповільнював швидкість. Коли він порівнявся з нами, то рухався зі швидкістю неспішної прогулянки. Десь за пів метра від нас вона зіскочила на слизький, кам‘яний причал, гнучка немов танцівниця, тоді простягнула ногу над водою і зупинила плоскодонку.

-- Доброго ранку, -- промовила. – Я за вами.

-- Хто ти в біса така? – запитала я. Хольгрен цикнув на мене.

-- Пробачте, -- сказала вона з вдаваною сердечністю. – Хтозна, що ви собі подумали. Для початку. Мене звати Руікі. Я тільки здогадуюся, що ви -- це ви. Гадаю, можуть бути інші, що відповідають вашому опису, але це малоймовірно, правильно? Недарма ж ці землі називають Пустими.

Можна сказати, що ім‘я підтвердило мою здогадку про її походження. Воно мало виразний Шаганський присмак.

-- Чого саме тобі треба? – запитала я.

-- Як я вже сказала, я припливла за вами. Якщо не хочете приєднатися до мене, то звісно, що можете блукати самі – але впевнена, ви усвідомлюєте собі всю небезпеку, коли опуститься ніч.

-- Куди ти маєш намір переправити нас, Руікі? – запитав Хольгрен. Як я зауважила, маги схильні розмовляти так у своїй компанії. Вони не скажуть одного слова там, де можна три, і не використають просте слово там, де можуть придумати хитромудре.

-- До мого пана, звісно ж. Я думала – це очевидно.

-- Я клюну на наживку, -- сказала я. – Хто твій пан?

Вона глянула на мене, як дорослий на особливо тупу дитину.

-- Король Тіней, дорогенька. Король Тіней.

Може це й краще, що в мене не було ножа. Я тільки люто глянула на неї. Це не принесло мені великого задоволення.

-- Він прислав мене передати свої