Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

своєму невдячному папі. Власне, він був для Алессандро Фарнезі десницею Божою: міг дати йому життя — як це трапилось з пацієнтом у агонії, — а міг і забрати його. Хіба він уже не став лікарем майбутнього папи?

Його дружба з кардиналом Альваресом Толедським щодень міцнішала. Їх поєднувала спільна мрія, тож щоразу, розмовляючи про здоров’я Його Святості, вони обмінювалися сповненими порозуміння поглядами. Жоден і словом не прохопився про своє палке бажання — у цьому не було потреби.

III

Одного дощового ранку понтифіка Павла III знайшли мертвим. Матео Колон особисто визвався повідомити погану звістку. Того дня зібрався конклав. Несподіванок ніщо не передрікало. Матео Колон ладнався побачити свою працю надрукованою. Зі спокійною душею — для тривоги підстав не було — анатом поснідав у спальні, попросивши розбудити його опівдні, і пішов спати.

Опівдні, відчинивши вікно, він поглянув на базиліку. Дим ще не з’явився. Тоді він вирішив чекати звістки у своїх покоях, щоб не чути пліток, які поширювалися палацом. Наступного разу він підійшов до вікна лише увечері. Нічого не помітивши на потьмареному небі, Матео Колон трохи занепокоївся. Навіщо затягувати, якщо все давно вирішено? Але він миттю опанував себе.

Коли зовсім стемніло, анатом вирішив не відходити від вікна, поки не побачить над дахом базиліки білий дим.

Таємна вечеря

І

Рівно опівночі з труби базиліки показався легкий стовпчик білого диму. Під передзвін дзвонів базиліки на вулиці линуло безліч людей, що бігли з площі Петра. Над банею базиліки кружляла зграя зляканих голубів. У вікнах повсюдно засвітилося. Серце анатома закалатало через довго стримувану радість. З його вікна він чудово бачив балкон Його Святості. Матео Колон гучно й радісно розсміявся, ніби не сміявся вже багато років. Натовп криками вітав нового папу. Ім’я нового понтифіка передавали з вуст у вуста, ніби принесене вітром. Він називатиметься Павлом IV. Але хто з кардиналів стане папою? «Альварес Толедський» — читалося на губах.

У могильній тиші, породженій трепетом, побожністю та страхом, Його Святість вийшов на балкон. Матео Колон реготав так, як ніколи за життя. Лише коли він трохи опанував себе й розплющив очі, він ясно розгледів обличчя папи Павла IV. Серце у грудях анатома завмерло. Усмішка на обличчі застигла. З балкона юрбу вітав кардинал Карафа.

Матео Колону навіть здалося, що новий понтифік кинув погляд у його бік.

II

Тієї ж ночі Матео Колон зібрав свої речі. Не було потреби чекати на остаточну заборону його праці — яка вже й без того була забороненою — чи щоб його давній ворог виконав відстрочений вирок.

Ще не все втрачено, спокійно міркував він, умить прийнявши рішення. У Венеції лишалося те, чого він палко прагнув. Він не забув, для чого живе на світі. Ніщо не завадить йому завоювати серце Мони Софії. Тепер він мав ключ до серця будь-якої жінки. Й цією жінкою була Мона Софія.

До всього, він зараз заможний, має статок, котрого з лишком вистачить йому до скону. З лап Карафи вивільнитися не так уже важко. За дві хвилини він накреслив план: негайно вирушити до Венеції, у бордель «Рудий Фавн», сплатити десять дукатів за ніч з Моною Софією, а з Венеції поїхати з нею на інший берег Середземного моря чи навіть на інший кінець світу, у нові землі за Атлантичним океаном.

І тоді палко закохана Мона Софія обернеться на найвідданішу жінку й, певна річ, найвірнішу дружину.

Тієї ж ночі Матео Колон забрав кілька одежин і всі свої гроші, що заробив у Ватикані. Напнувши на чоло берет, він проштовхувався через натовп, як злочинець, допоки не зник у римських провулках.

За його спиною, у Ватикані, вирувало свято.

Частина п'ята

ЧОРНА МЕСА

I

Швидкість, з якою розгорталися події: суд, потім неймовірний злет, що здійняв його по праву руку від трону Павла III, не менш стрімке падіння й утеча від кардинала Карафи, — все це спричинило до того, що Матео Колон геть забув про листа, який він відіслав Інес де Торремолінос зі своєї університетської в’язниці. Відверто кажучи, він геть забув і про існування своєї попередньої заступниці. Він розмірковував про Мону Софію як про свою долю. Настане день — і цей день таки дійсно настав, хай і раніше, ніж гадалося, — коли йому доведеться, покинувши Ватикан, поїхати до Венеції на вуличку Бочч’ярі, неподалік церкви Святої Трійці, де нарешті здійсниться те, що судилося. Він розмірковував про цю мить спокійно, трохи легковажно, як зазвичай розмірковують про неминучу смерть, продовжуючи жити, не краячи собі душу вічним страхом. Але за увесь час у Ватикані Матео Колон жодного разу не згадав про Інес де Торремолінос.

Утім, волею долі трапилося так, що завдяки зусиллям messere Віторіо лист таки дістався Флоренції.

II

Раннього квітневого ранку 1558 року у двері незугарного будиночка, що стояв неподалік абатства, постукав гонець. Відколи Матеє Колон покинув Флоренцію, Інес не мала від нього жодних звісток. Відтоді вона думала лише про нього. Що б вона не робила, думки її линули до анатома. До того як прибув гонець, їй стільки разів здавалось, що жаданий лист ось-ось привезуть, що вона, уникаючи даремних розчарувань, заборонила собі навіть згадувати про таку можливість. Інес навіть не побажала глянути на сургучеву печатку, що склеювала згорток, і підійшла до невеличкого пюпітра поряд із каміном, у якому палали дрова. Трохи далі співали й бешкетували дівчатка. Лише сівши за пюпітр, вона вирішила поглянути на печатку. Серце в грудях тривожно затріпотіло. Силкуючись залишатись спокійною чи принаймні видаватись спокійною, вона ласкаво попросила дівчаток піти гратися у спальню. Перш ніж розкрити листа, вона притиснула його до грудей та прочитала молитву. Інес де Торремолінос довго чекала на цю мить. Утім, тепер, після стількох страхів та розчарувань, коли вона нарешті мала змогу лагідно погладити папірець, до якого торкалися руки анатома, її сповнили погані передчуття. Внутрішній голос казав їй, що чогось доброго від цього листа годі чекати.

Інес розв’язала стрічку і, прочитавши перші рядки: «Коли цей лист дістанеться Флоренції, мене вже не буде серед живих», — схопилася за стілець. Хоча очі її сповнювали сльози, а тіло здригалося від ридань, вона продовжувала читання: «Якщо вважатимете, що я скоїв святотатство, відкривши Вам те, про що заприсягнувся мовчати, обірвіть читання й віддайте цей папірець вогню…» Подумавши, що анатом скоїв святотатство, вона продовжувала читати.

«Якщо я наважився розірвати пута мовчання, повідавши лише Вам про своє відкриття, то це через те, моя безцінна пані, що саме у