Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

Святість вживав цілюще грудне молоко; він, ніби дитина, припадав до грудей чергової годувальниці й пив, допоки не впадав у глибокий сон. Дивне було видовище: сивобородий та беззубий Алессандро Фарнезі, що спить сном немовляти на оголених грудях. Таке лікування виявилося цілющим, проте недостатньо дієвим, оскільки жіноче молоко, хоч і містило кінетичну рідину, але її бракувало, щоб повернути понтифіку втрачену молодість. Тому Матео Колон заздалегідь покликав до себе у кабінет найрозважливішого ката в Римі.

Кат, хоч і з прикрістю, вислухав наказ анатома діяти якнайменш жорстокіше. Урешті-решт, саме у цьому полягала його праця.

Того вечора, наприкінці дня побиття немовлят, було вбито першу з п’ятірки дівчаток.

Перш ніж ковтнути напою, зготованого з крові, Його Святість помолився за душу дівчинки, яка напевне прийде у Царство Небесне раніше за його власну, й тішився з її короткої та щасливої долі.

— Амінь, — прошепотів папа й висушив кубок до дна.

II

Тричі на день Павла III годували груддю, тричі на день він до останньої краплини випивав напій з молодої крові, який новий лікар готував особисто. За тиждень, коли здоров’я папи почало покращуватися, Матео Колон зміг полегшено зітхнути. Власне, у такому лікуванні, якщо не зважати на кілька деталей, не було нічого нового. Підстаркуватому папі Інокентію VIII, котрий зажив слави тим, що привселюдно визнав себе батьком трьох дітей — Франческетто, Баттістіни та Теодоріни, — лікар теж прописував таке лікування, утім, не надто успішно. На думку анатома, причини невдачі були очевидними: по-перше, молоко годувальниць спочатку зціджували, а тоді подавали папі у чаші, але Матео Колон чудово знав, що кінетична рідина, щойно зіткнувшись з повітрям, випаровується, тому молоко слід ссати просто з грудей, як задумувалося Творцем. По-друге, кров, з якої готували напій, брали у молодиків, хоча жіноча кров, як довів великий Арістотель у своїх міркуваннях щодо зачаття, є чистою матерією, чистою субстанцією. Чоловіча кров геть непридатна для таких цілей, бо цілком складається не з матерії, а з духовної сутності.

Хай там як, а здоров’я Павла III почало покращуватись.

Ця новина долетіла й до Падуї. Алессандро де Леньяно бризкав отрутою.

Алессандро Фарнезі відчував прихильність до свого лікаря. Причин на те було вдосталь, на додачу до папи повернулася колишня говірливість. Між годуваннями Святий Отець вів нескінченні бесіди з Матео Колоном, котрий обернувся на його довірену особу. Певна річ, для кардинала Карафи вискочень з Падуї став кісткою у горлі.

Успіх

І

Матео Колон процвітав.

За час свого перебування у Римі анатом з Кремони створив головний живописний витвір свого життя: анатомічний атлас, написаний найкращими олійними фарбами, найгарніший з усіх таких атласів; чорнилом він намалював сотні замальовок предмета, яким був одержимий, — Amor Veneris. Саме у Римі він намалював найвеличнішу й найдивнішу зі своїх картин «Гермес та Афродіта», назву котрої можна було розтлумачити лише міркуваннями цензури, бо на полотні зображали не поєднання двох божеств в одному тілі, а Інес де Торремолінос, — такою, якою її побачив анатом у день, коли зробив своє відкриття.

Нині уже все було джерелом натхнення. Матео Колону зараз було підвладне геть усе. Страшні дні Трибуналу минули. Тепер анатом мав змогу дивитися на колишніх мучителів, стоячи праворуч від Павла III, що сидів на високому троні, котрого він повернув до життя, як Христос Лазаря. Підозрілий кремонський анатом став тепер десницею Божою. Його ім’я згадували у церковних молитвах. Для нього настав рай на землі. Старі свої лляні камзоли він змінив на шовкові, а плетений берет — на розшиту золотом феску, котру особисто для нього пошив понтифіків швець. Тепер Матео Колон був заможний, платня папського лікаря сягнула тої цифри, котра йому особисто здавалася справедливою, а коли ж він її процвиндрював, то завжди міг звернутися до папських скринь: зрештою, скільки коштує життя Його Святості? Анатом був упевнений у собі, йому не було рівних. Він йшов Ватиканом, ніби господар. Лише він був наділений правом заходити у папські покої без дозволу у будь-який час. Лише він був наділений правом переривати зібрання. Лише він міг наказувати Святому Отцеві. Він вирішував час обіду Його Святості, час, коли тому спати, а коли просинатися. Він вирішував, чи варто понтифіку приймати того чи іншого відвідувача. Він орудував гнівом та відпочинком понтифіка.

Утім, втіха його була неповною. Щоночі, перш ніж заснути, він згадував Мону Софію. Утім, сумував він зі спокоєм, яким наділяє право власності. Він був переконаний, що Мона Софія дістанеться йому. Байдуже, скільки чоловіків її прагнули, навіть не суттєво, скільки володітимуть нею. Настане день, коли він, вільний, багатий та знаменитий, подолавши сім сходинок у борделі «Рудий Фавн», ніби полководець, на чию милість здався давній ворог, увійде у володіння жаданою колонією. Він усвідомлював, що варто бути обачним, а головне — терплячим. Відтепер він справді поводитиметься як політик.

Вплив Матео Колона на Павла III ні для кого не був секретом у Ватикані. Серед інших — і для його давнього ворога, кардинала Альвареса Толедського. Зауваживши, що він вже не має колишнього впливу на Його Святість, Альварес Толедський вирішив затоваришувати з особистим ворогом папи. Кардинал був чудово обізнаний, які слова до вподоби чути анатомові. Знав, як йому лестити.

Кардинал Карафа, навпаки, був неспроможний приховати нездоланної неприязні та зневаги, які мав до Матео Колона. Він був нездатний приховати глибокої прикрості, не міг стерпіти, що просто на його очах задмухнули смолоскип, з якого він міг би розпалити вогнище. На знак довіри та остаточного примирення, кардинал Альварес Толедський довірив лікареві папи власне здоров’я. Матео Колон чудово усвідомлював, що кардинал Альварес Толедський — один із головних претендентів на трон Павла III. Справді, іспанський кардинал умів добутися свого.

II

Повіривши у свою щасливу зірку, Матео Колон наважився повідати понтифіку про «De ге anatomica», йому кортіло зняти заборону, яку наклав на його працю кардинал Карафа.

— Мабуть, ще не час, — лише й була відповідь Павла III.

Це було перше велике розчарування Матео Колона. Але він був терплячий і міг чекати.

— Подивимося, поспішати нема куди… — була відповідь, коли через півроку анатом виклав понтифікові суть справи.

— Сину мій, мусиш покаятися, бо скоїв ти гріх тяжкий, — по-батьківському лаявся на нього Алессандро Фарнезі. — Ти щойно розповів мені те, про що присягнувся мовчати.

Матео Колон ніяк не виказав свого обуреного здивування. Він урятував старому життя, і ось яка йому дяка. Понтифік не лише позбавив його сподівань на видання праці, але він ще й наважився уліпити йому догану.

Врешті, Матео Колон забажав смерті