Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

Джекі незграбно прокотилася декілька метрів і спробувала загальмувати, але з цього нічого не вийшло, і вона з розгону врізалася в кам’яну огорожу. Позаду почувся сміх.

Джекі жбурнула іржавого монстра на землю і попрямувала до будинку, ледве стримуючи гнів.

— Брехати — погана звичка! — вигукнув Федя й пішов за нею.— Ти куди? Ми ще не закінчили!

— Вже! — гримнула Джекі й почала підніматися сходами.— І ще... будеш дівок своїх по клубах мацати, а не мене, зрозумів?!

Він знову засміявся, цього разу голосніше, ще й присвиснув.

— Хіба це не ти роздивлялася мене, як дитина — ляльку Барбі?

— Ти і є лялька Барбі,— пробурмотіла Джекі, не обертаючись.— Тупа фарбована лялька Барбі! І сьогодні я замкну свої двері!

— І стільцем підіпри! Я ще той маніяк! — він підкинув у повітря подушечку жуйки й зловив її ротом.— Особливо коли дівчина так... заводить!

Розділ 6

Листування з пеклом

Тиша в кімнаті здавалася густою та липкою, мов патока. Хотілося грюкнути чимось важким, щоб переконатися, що зі слухом усе гаразд. Яблонські в повному складі сиділи у вітальні та зрідка перезиралися. Іноді тишу порушували глухі схлипи Беати — її плечі здригалися від ридання. Переляканий Альберт з темними колами під очима дбайливо притискав сестрину голову до своїх грудей і гладив заплетене в тугу косу волосся. Тео стояв біля вікна спиною до присутніх, нервово смикав золотисту китичку штори й час до часу зі свистом втягував повітря, ніби задихався. Юліана, похнюпившись, роздивлялася своє бузкове віяло. Агнеса була неприродно бліда, і біле мереживо на її чорній сукні нагадувало морозний візерунок. Вона здавалася манекеном з бездоганною поставою — тільки тривожний вогонь у золотисто-зелених очах видавав у ній живу істоту. Дівчина сиділа на краєчку стільця, ніби от-от збиралася підхопитися та втекти з кімнати, що пахла корицею і поминальними свічками.

В неділю вночі вбили Фелікса. Данило знову й знову прокручував у голові ті злощасні пів години, що незворотно змінили життя в будинку Яблонських.

...Ось він бачить, як тікає Агнеса. Заходить Свенсон. Цієї миті лунає постріл. Вони з дворецьким біжать коридором, навмання смикаючи дверні ручки. Всюди замкнено, але з-під дверей кабінету Фелікса ллється тонка смужка тьмяного світла. Поруч з темряви виринає Тео  — досі хитається, але більш-менш протверезів. Ліворуч риплять двері — то Юліана, вона підіймає лампу вище, мружиться й силується розгледіти, що відбувається. За кілька секунд зі своєї кімнати визирає заспана Беата. «Що це було?» — губи Тео ворушаться, але Данило швидше вгадує те, що він говорить, ніж дійсно чує звуки.

«Хто стріляв? Де?»

Данило обертається й бачить переляканого Альберта в нічному ковпаку й халаті. Його зіниці в напівтемряві розширені, очі здаються величезними й темними.

«Гадаю, це в кабінеті Фе... батька»,— вимовляє Данило.

Вони відчиняють двері.

Фелікс лежить на підлозі долілиць. Навколо голови — величезне чорне коло. М’яка ворса дорогого килима вбирає кров і темнішає.

Далі все крутиться вихором. Тео падає навколішки поруч з тілом. Позаду глухий стукіт — то непритомніє Беата. Альберт обертається до неї, а поруч повільно осідає на підлогу Юліана. Вона хапає його за картату холошу, безмовна, бліда, дивиться безтямно...

Ця картина закарбувалась у пам’яті Данила так, що він згадав би її і за сто років. Він обвів очима кімнату. Зброї біля тіла не було, тож самогубство виключене. Тоді хто вбив Фелікса? І чи не сидить ця людина зараз тут? В очах присутніх застигло те саме питання. Крім того, вбивство значно ускладнило й пошук дядька Івана — Данило так і не встиг поговорити з Феліксом на цю тему.

В коридорі почулися кроки. Свенсон квапливо заскочив до вітальні й оголосив:

— Пан Джозеф Бридж-Паркер, поліцмейстер Леобурга.

Всі присутні здригнулися. До кімнати зайшов головний поліціянт міста: високий плечистий чоловік у чепурному сірому костюмі, з ретельно зачесаним назад сталево-сірим волоссям і запалими світлими очима. Незважаючи на високу посаду, він був ще досить молодий, років зо тридцять п’ять. Бридж-Паркер якось одразу не сподобався Данилові: зневажливим поглядом і саркастичною посмішкою він був схожий на Едварда з портрета в медальйоні.

— Добридень,— недбало кивнув він.— Прийміть мої співчуття.

Юліана кивнула й жестом запросила його сісти.

— Є якісь новини, пане Бридж-Паркер?

— Наразі не можу нічого коментувати. Вбивство члена Ради — справа надто серйозна, містяни схвильовані. Поговоримо пізніше.

Тео пропалив поліцмейстера роздратованим поглядом, але той не звернув уваги й зручно вмостився в кріслі. В кімнаті знову запанувала тиша.

— Дивно, зазвичай пан Іжачек не запізнюється,— невпевнено сказав Альберт.— Уже пів години.

Краєм ока Данило помітив, як Тео завів руки за спину й міцно зчепив пальці. Схоже, необхідність чекати юриста дійсно змушувала його нервувати!

— На те має бути поважна причина,— стиха зауважила Агнеса.

— Годі! — Беата затремтіла від гніву.— Бездушні, корисливі люди! Єдине, що вас хвилює, це оголошення заповіту!

— Беато, благаю...— Юліана притиснула руки до грудей.— Ми всі приголомшені...

— Я вам не вірю! Адже його вбили! — Беата захлиналася від плачу.— Це хтось... хтось із вас! Ви... ви...

Альберт пригорнув сестру до себе й вибачливо покосував на поліціянта.

— Може, ви маєте на увазі щось конкретне? — вкрадливо запитав Бридж-Паркер і начепив монокль на око.

— Беато, тобі краще піти до себе,— прошепотіла Агнеса.— Ти в такому стані...

— Замовкни! — з дикою люттю вигукнула сестра.— Ти бридка... огидна... Це ти у всьому винна, гадала, я не дізнаюсь?!

— Альберте, відведи сестру нагору! — владно, з металом у голосі сказав Тео.— Вона не при тямі.

— В чому ж провина вашої сестри, панно Яблонська? — помітно пожвавився Бридж-Паркер.

— Альберте! — гримнув Тео.— Пане поліцмейстере, зараз не час ставити подібні питання.

Альберт схопився й допоміг Беаті, яка кидала гнівні погляди на сестру, підвестися з дивана. Щойно вони вийшли, у вітальні з’явився стривожений дворецький із залізною капсулою пневмопошти в руках і простягнув її Тео.

Тео різким рухом розкрив її і витрусив на долоню згорнутий папірець.

— «Виникли несподівані обставини надзвичайної важливості»,— прочитав він.— Іжачек просить зачекати чверть години.

— Що ж, Теодоре, вам зовсім недовго чекати на звання найбагатшої людини Леобурга,— раптом з урочистим виглядом заявила Юліана. Данило здригнувся від подиву й обернувся до неї, Бридж-Паркер посміхнувся, Агнеса широко розплющила очі.

Юліана не вирізнялася особливим тактом, але її зауваження зараз здалося цілковитим блюзнірством. Тео