Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— Був,— кивнув Федя.— Бігав. Не Усейн Болт, звісно, але він цим... жив. От просто дихав цим.

— Травма? — Джекі сумно зітхнула.

— Та ні. Підстава.

Федя замовк, хоча Джекі аж розпирало від цікавості. Але вона відчувала, що варто їй пробурмотіти ще бодай слово, він одразу вижене її з затишного ґанку й більше ніколи не розмовлятиме на цю тему.

— Десь півтора року тому в Дані була невелика травма зв’язок. А тут чемпіонат Європи. Він узагалі не збирався нікуди їхати, але тренер попросив, мовляв, будеш запасним, «просто посидіти», бо заявка команди неповна. Звісно, він поїхав, бо це ж Сан Санич попросив! — Федя занадто сильно крутнув гайку, ключ з дзенькотом зіскочив.— А в день забігу виявилося, що хтось там травмувався, хтось попався з сумнівним тестом на допінг і бігти, власне, нікому. Якби на його місці був я, то просто послав би всіх: «Фіг вам, я не можу зараз, у мене травма!» Але ж це Данько. Звісно, він погодився. Він біг за Україну.

Хлопець замовк і спохмурнів, обмацуючи колесо. Джекі напружено подалася вперед і зазирнула йому в обличчя.

— І що той забіг... погано скінчився? — хрипким від хвилювання голосом спитала вона.

Федя обернувся через плече, коса смужка світла з дверей впала йому на обличчя — дивно, він навіть не розізлився на неї за дурне запитання, просто дивився — сумно й серйозно.

— Як бачиш. Потім ще була невдала операція. Ну, і все. Це вирок. Але то навіть не головне. Просто йому дещо розповіли. Які в них усередині команди розклади були й чого забажали спонсори, і як Сан Санич не хотів свого найкращого спортсмена підставляти, як той відмовився програвати на фініші... Отак і виходить. Той відмовився. А Данька навіть не спитали.

Джекі важко зітхнула, намагаючись позбутися гарячого клубка, що ніби застряг у горлі.

— А потім почалося. Данило ж просто схиблений на чесності. Ще змалечку. Завжди йому треба, щоб усе правильно було. Тобі яблуко — і мені яблуко. Ти завинив — ти й стій коліньми на гречці. Але в житті так не буває. А тут... уявляєш? — Федя різко глянув на неї, і Джекі здригнулася.— Дивишся йому в очі, а там — порожнеча. Була людина — і немає. І головне — ти нічим не можеш допомогти.

— І чим він займається тепер?

— Та таке. Сайти якісь клепає. Хотів навіть піти на контракт до армії, але не взяли, то він трохи волонтерив, але йому... йому важко то все, і фізично, і психологічно. Думав, його попустить, як щось корисне робитиме. Та щось не дуже. Поїхав у Мюнхен, до батьків, але повернувся — каже, що тут йому краще. А тут його Леобургом по голові стукнуло.

Федя підвівся з поріжка, і Джекі, як за командою, встала за ним услід. У цю мить вона чомусь думала не про Данила. От як воно — бачити, як руйнується життя твого найкращого друга, як він згасає, і навіть не знати, що робити? Що робила б вона? Джекі відчула тяжкість у грудях — просто неймовірну, нестерпну. Вона не знала. Бо насправді в неї ніколи не було жодної близької людини. Тільки батько, якого вона майже не пам’ятала.

— Так, ну добре,— тихо сказав Федя.— Досить розпускати шмарклі.

Джекі раптом збагнула, що вже кілька хвилин незмигно дивиться йому в обличчя. Збагнути — збагнула, проте погляду не відвела.

Федя дістав з кишені запальничку, в його долонях спалахнув маленький метушливий вогник. Червоні відблиски заграли на западинах щік. Він запалив цигарку й видихнув тонкий білий струмінь диму. Ланцюжок браслета ніби у сповільненій зйомці ковзнув униз по жилавій руці.

— Ти вмієш кататися на велосипеді?

В сутінках темно-карі очі здавалися пекуче-чорними. Це був дивний стан — почуттів, питань, думок і спогадів було стільки, що Джекі навіть не встигала повністю усвідомлювати їх. Тільки знала, що саме зараз хоче стояти тут, посеред порожнього темного двору, де дзвінко скрекоче цикада, і дивитися на Федю. На те, як падає жовтувате світло з вікна на його блискуче світле волосся. І як він стискає однією рукою кермо свого безглуздого саморобного велосипеда.

А ще в нього гарні вуста. В чоловіків нечасто бувають красиві губи, а коли він ще так злегка підібгає їх, замислюючись про щось, і...

— Джекі!

— М-м?

— Ти вмієш кататися на велосипеді, питаю?

Джекі здригнулася й наче прокинулася від сну Від переляку по шкірі сипнуло морозцем. Кого це вона роздивлялася? Геть здуріла?! Від збентеження й злості на саму себе закололо в животі. Тим часом Федя посміхнувся й примружився, ніби не був упевнений у тому, що побачив. Потім задер підборіддя й злегка втягнув щоки, ледь стримуючи сміх.

Ну от і все. Він повернувся. І Джекі відчула, що готова четвертувати себе за ті кілька секунд слабкості, коли вона підпала під настрій сумної розповіді й роздивлялася його, як романтична восьмикласниця.

— Я?

— Ні, я! — засміявся він.— Ходи сюди, навчу.

Втекти? О так, звісно, втекти! Швидше, ну ж бо! Не стій, як засватана!

А раптом він подумає, що вона дійсно зніяковіла?

От дурепа! Авжеж, він помітив. Добре, хоч надворі темно, побачив би її зараз червоною, мов херсонський помідор!

— Ану залазь! — він підкотив до неї рипучий велосипед.

Господи. Що вона робить? Джекі незграбно видерлася на сидіння, кермо виявилося десь на рівні її плечей. Коли вона востаннє каталася? Років у сім? Федя нахилився й прилаштував ланцюг. А потім... обійняв її ззаду, накрив її руки долонями й міцно притиснув їх до керма.

Вона мало не задихнулася від обурення, але тепер не могла навіть поворухнутися.

— Ти шо це робиш?! — зойкнула вона.

— Допомагаю тобі тримати рівновагу,— промуркотів він просто у неї над вухом.— А ти що подумала?

— Пусти.

— Впадеш.

— Прибери руки, негайно!

Федя ворухнувся, і велосипед почав хилитися вбік.

— Ну що ти робиш, я ж не дістаю ногами до землі! — закричала Джекі.— Я зараз завалюся!

— То що мені робити — прибрати руки чи тримати? — в його голосі вже відчувалася неприхована насмішка, така безжальна й знайома, що всі сентиментальні почуття одразу вивітрилися з голови, ніби їх і не було.

І Джекі зробила єдине, що могла. Натиснула на педалі.

Велосипед рушив з місця, і Федя від несподіванки одразу ж відпустив її.