Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

паче Китаєць, — стукач і вивідувач, шпигун і сексот з доброго начала, з свого власного починку, зсучена сволота, але на правильному державному курсі; скільки нині таких правильних розвелося. А він, Ракша, дивився крізь заднє скло свого авто, як витягається, рідіє хвіст проспекту Перемоги. Перед ним лежало розтоптане коров'ячим кізяком місто. Навіть дух витав, густий, терпкий, напоєний травою і молоком, смачний і привабливий, як теплі жіночі груди серед лютого-місяця, або нехай вже — коров'яче вим'я. Людські стада відпочивали, понищивши за день мрії і енну кількість оболонського пива, матюкнувши безлико своє життя, світ і попросивши у Бога багатства, статку, смерті ворогам своїм, тобто тим, що на роботі, а мо', простіше, — у ліжку. Китаєць їхав поруч у «тойоті». Авто заскакувало наперед, іноді «тойота» смикалася, намагаючись обігнати якогось «мерседеса», і він тоді бачив плескату, майже безброву голову. Азіатська гадюка, подумалося тоді. Правда з нього такий китаєць, як хрєн з мірошника. Китаєць мав чин капітана, а ще три роки по тому був ніким. І тоді, дивлячись на його плескату голову, Ракша пожалкував, що працює в міліції. Ніч увійшла в салон, втягнула, залишивши осокомину на зубах, блиснувши за склом жовтими водянками ліхтарів, і вони викотили на Труханівський міст, невпинно наближаючись до місця поїздки. Поруч мирно котив спецзагін. Земля видавалася чорним настом. Спецзагонівці не вірили у небезпеку. Всі перед смертю ніколи не вірять, що саме з ними, а не з кимось іншими: калові маси, сморід, вирячені очі, кінець. І ці не помруть зараз, просто наступного разу хтось вкладе у їхню вушну раковину набагато більше змісту, ніж насправді воно повинно бути, хоча як насправді, то тьма і тьма, більша, ніж за вікнами авто. Три автоматні черги. Бабах з «марголіна» чи «Макарова». І все — тільки дим, і рушай за тим димом, бо там дорога справді безкінечна. Отам вперше, вірніше, — тоді Ракша подумав про Бога, як про всевидисюще, а не як малюнок у соборі. Авто якраз м'яко викотило. на міст, водій запалив ментолову цигарку, розпавучивши смердючі міазми.

— Кидаю, — роз'яснив водій, тицяючи інтелігентним пальцем на зелену пачку, і колір засвідчував наявність великої кількості ментолу у сигаретах.

— Кидай взагалі, — відповів Ракша і подивився у теплу смолянисту ніч. Нічого не видно. Але за хвилину вистрьопалася пінява вогників.

— Троєщина, — підігруючи, сказав Ракша, відкинувся на спинку крісла, але не відчув звичного комфортного стану. Авто гойдало у темряві, потім вони вискочили на трасу, загуцикавщи шинами, жбурнувши дрібні камінці. Попереду лежала пророча пустота і вільгла невідомість початку, — так для себе вирішив Ракша, колишній Сурмач, а нинішній полковник. Виросли перші споруди, і він прийняв генеральський прямо-таки вид, — повіяло від усього значимістю. Ніч лежала тепла, стлалася майже попід низом легенькими протягами; вони вийшли, без шурхоту пройшлися битою цеглою, потім піском і зупинилися біля недобудованої верхотури, що стрімко викидала в небо покручені пучки арматури. Трохи ліворуч стояв кран. Було чути легеньке постукування тросів об метал.

— Вони тут, товаришу полковнику, — запопадливо хтось вставив. Ракша повернув голову і знову побачив усміхнене обличчя водія.

— Пане полковнику…

Водій залибився, але нічого вдруге не сказав. Шкода, що не армія, — подумав, — а то б заставив його повторити. Дивлячись, як пропадає дівочість начищених штиблет, він рушив поближче до піску, метикуючи невідомо для чого: ага, так ходять на морі, обережно, і його лікарша підскакувала з ноги на ногу, покусувала губку і скиглила, що гаряче. Як на скупому сонці, в колі ліхтарного світла, він побачив людину, що лежала обличчям до землі.

— Хто такий?!

— Хрєн його знає, пане полковнику. Каже, що посцяти вискочив.

Незнайомця підвели на ноги, тримаючи біля потилиці АКМСУ.

— Ти що тут робиш?! — і собі, зовсім невпопад, гавкнув Китаєць, але видно, що руки чухалися, щоб натерти пику. За ним водилося погірше, — натерти пику не так і страшно, аби чого не більше.

Ракша стояв і не міг нічого вдіяти; щось знайоме, якщо він не доробився до ручки: невиразне обличчя, але дужої статури чоловік, якщо ухопить, то навіть йому не поздоровиться. Але обличя і вираз благодушний, трохи зляканий вираз у очах, ледь помітний, на самому дні, але не з тих, хто дришляє в штани. Це початком насторожило. Але спалахи ліхтарів і закричав мегафон:

— Увага!

Група захвату. Мокрі спини зникають під бронежилетами.

— Ліфчики, мать вашу. Костя, диви, дорогою мене не трахни.

Затриманий по-скорпіонячому, великою комахою повернув голову туди, в провалля білого як смерть світла, радше снігова січка, у сонячному повітрі, трунок вічності, мрія ідіотів або професорів з Могилянської академії. Страх майбутнього. Задрипані екзистенціалісти. Можна зразу пити чай і чекати, коли людство звалиться у преісподню. Ракша повернувся, вертячи очима, як людина, що знає відповідь, але спросоння забула. Сплюнув під свої забруднені модні штиблети.

— Документи!

Затриманий тільки зітнув плечима, вткнувши водянистий, інтелігентний свій погляд, лупаючи безкровними повіками, з рудими віями, зовсім без тепла поглядом, і все на Ракшу, в очікуванні витягуючи з яйцевидної голови посмішку. Ракша дратується, одним оком зиркає на спецназ: погляд не трахнутого підара чи затравленого безпритульного псюги.

— Чого мовчиш?!

Він тільки усміхнувся ще раз, винувато і невимушено, аж подався всім тілом до Ракші.

— А-а-а, відпустіть його на хер. Нема часу з ним возитися. — Потім до затриманого. — Тільки не здумай скаржитися. Прізвище… А?

— Білозуб, Іван.

Обличчя Китайця наливається зелено-жовтою люттю. У нього червоні більма. Дешевий кокаїн. Видно, такий при шмоні попався. Не інакше. Мегафон заливається, ковтаючи звуки, що безслідно і страшно пропадають у м'якій темряві. М'яка, як баба тобі. Швидкі і дужі ноги понесли хлопців спецназу вперед; полковник тільки дивиться, як земля з-під їхніх чобіт летить йому назустріч. Земля рідненька, пригріє — хрен вирвешся. Забиває дух. Покинув курити кілька років, молодий ще, кажуть баби, але вірити мокрощолкам немає дурних. Кілька куль дзьобнуло стіни, але звідти, з каркасів будівництва мовчать. Потім побігли, попадали на землю, кричать навіжено, перелякано, як у велетенську порожню лунку, де їх навряд чи хто почує до самого суду. Голоси з преісподньої. Арія Аїда, ще, блядь, не забув бабусине виховання. Ану лежать, скотобаза. Блін, у них-то штани від Версаче. Мінімум чотири зарплатні полковничих, без хабарів та знайомств. Ото тобі, бабусю, і Юр'їв день. Лежать, собаки, бо пошаткую на капусту. Ого. Кажуть, по-українські не розуміють, ще як тягнуть, самі, видно, недавно бурсу покинули, не дотягли, — банда мені задрипана, бригадири всучені. Лежать, суки, бо замочу.

Відблиски пливуть обличчями, скошуючи носи, витягуючи маски. Нінзя тобі. Тінь від повної пляшки, від автоматів.