Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

злочин. Якби ви сказали, що вони люди небезпечні, мовляв, напали на вас, ображали, погрожували, ми б замкнули їх до в'язниці або вислали з міста.

— Хто має сказати?

— Ти з Махмутом.

— Вони ні разу криво не глянули на мене, ні поганого слова мені не сказали. Як я можу зводити наклеп на невинних людей?

— Щоб запобігти злочинові. А їм все одно де жити.

— А чому ви не скажете братові?

— Скажу.

Невже чоловік завжди дізнається останній?

Але Авд-ага не встиг поговорити з братом. Може, йому було незручно, а може, було жаль, чи, може, сподівався, що все владнається якось само собою, а може, спізнився на один-однісінький день.

Смішна нерозсудливість його братової перетворилася на цілу купу нещасть, наш убогий двір занімів од страху перед злочином, і ми мовчали в потемнілих кімнатках, дивлячись злякано в чорні вікна й думаючи про неспокійні тіні, що метушилися нашим подвір'ям.

Якось уночі, напередодні п'ятниці (пізніше, розповідаючи про це, ми завжди додавали: було це вночі, напередодні п'ятниці, — може, тому, що ця ніч має бути присвячена молитві й благочестивим роздумам), Рабія-ханума присвятила себе турботі про свого чоловіка.

Вона впустила в будинок свого коханця і його батька Ібрагіма Пакра, провела їх до кімнати, де спокійно спав старий Мухарем-ага; батько й син дружно скололи його ножами, вчинивши йому ласку, щоб він помер уві сні, не прокинувшись ні на змиг ока, не побачивши в останню мить ні їх, ні своєї дружини й не відчувши ні страху, ні суму, ні болю, можливо. Не відомо тільки, чи зробили вони так заради нього, щоб йому було легше, чи заради себе, щоб він не здійняв крику, а це могло б завдати клопоту і їм, і йому, а чи заради жінки, щоб Мухарем-ага не прокляв її в хвилину, коли вже нема прощення. Сорок років жили гарно, то навіщо псувати це насамкінець? Потім його загорнули в рядно, щоб не залишилося слідів крові, а зверху ще й у попону, щоб усе це нагадувало тюк, перекинули через коня і в його маєтку на Гориці труп зіпхнули в криницю. Зробивши все як слід, коня відвели в стайню, а самі пішли додому відпочивати, бо добре-таки натомилися, пораючись коло важкого Мухарем-аги.

Рабія-ханума не лягала спати. А що була вона жінка чиста й охайна, то насамперед прибрала в кімнаті Мухарем-аги, на ліжко поклала свіжі подушки, закривавлені пошивки спалила в печі, сама скупалася, прочитала кілька молитов за душу мертвого чоловіка й сіла коло вікна чекати світанку. Вона мала вразливу душу і не могла заснути. Гадала собі, міркувала, почекає, доки мине місяць, найбільше — два, щоб люди забули Мухарем-агу, а тоді, тоді… хто зна, які приємні мрії плекала та хоробра жінка, що задля своєї любові не пошкодувала навіть чоловікового життя.

Це не моя справа, але мені хотілося б знати, що думала вона, чекаючи, коли мине та знаменна ніч. Чи думала про довгі роки життя з Мухарем-агою, чи викликала в спогадах усі погані випадки, чи ненавиділа його ще раніше, чи каялася, чи боялася, щоб усе це не відкрилося, чи думала, що це її власний чоловік і вона може з ним зробити що їй забажається, чи, може, раділа, що скинула камінь із шиї, що вирвалася з в'язниці, що усунула перешкоду на шляху до нового життя? Чи думала про те нове життя, яке їй обіцяло все, що, здавалося, назавжди минуло. Чари кохання повертали втрачене. І вона мріяла про свого прекрасного коханого, який так любить її, що не побоявся навіть убити людину заради неї. За таку любов і за своє щастя варто все зробити, шепотіла, може, збожеволіла жінка, яка судомно хапалася за всихаюче життя.

Наступного дня служниці, яка приходила ранком і відходила ввечері, бо ханума не могла терпіти, щоб хто-не-будь сторонній спав у її домі, вона сказала, що Мухарем-ага подався в маєток у Безик. Повторила те саме й продавцям, які прийшли по ключі від крамниці, і ще нагадала їм, щоб перед смерком принесли їй увесь виторг, показавши тим ще раз, яка вона рішуча й кмітлива і як турбується про все.

Другого дня один селянин з Гориці, якийсь Мисирлія, шукаючи води, бо всі джерела довкола пересохли, заглянув у криницю Мухарем-аги і, спочатку відчувши, а потім і побачивши труп Мухарем-аги, кинувся щодуху в суд і розповів, як знайшов те, чого не шукав, а краще було б, якби знайшов воду, ніж мертвого Мухарем-агу — і для Мухарем-аги, добрий чоловік був, і для худоби, не знає, що й робити з нею, поздихає зі спраги.

Увесь наш двір не мав сумніву в тому, хто вбив Мухарем-агу, знали і власті. Пакрів і Рабія-хануму заарештували, і вони відразу в усьому зізналися.

Батько й син заявили, що проти Мухарем-аги не мали нічого, але інакше не можна було дістатися до його грошей, що ж до вбивства, то це все одно що на війні: загинеш або залишишся живий, і ото ні вони, ні Мухарем-ага не мали щастя, невдачі переслідують їх, відколи вони повернулися з війни, як ось і тепер.

Рабія-ханума про все розповідала спокійно. Винна доля й любов, сказала вона, дивлячись на молодого Пакра. Може, й справді, як і багато людей, вона не відчувала в собі вини.

Голу, її відшмагали мокрими мотузками і, напівживу, повісили. (Ночами, обливаючись потом, я прокидався зі сну від того, що мені снилося її старече тіло й видублена зів'яла шкіра, вся в кривавих пасмугах).

Батька й сина задушили, і так закінчилася їхня остання атака.

Дивно, що вбивці й не намагалися втекти, хоча й могли під час метушні, яка настала, коли комендант Авд-ага і його два помічники зовсім випадково і зовсім несподівано натрапили в їхній кімнаті на невідомого озброєного чоловіка. Під час сум'яття й біганини, коли той чоловік метнувся сходами вниз, вони обидва спокійно чекали, доки все це скінчиться і їх відведуть до фортеці. Про невідомого вони заявили, що знають його з Белграда і що він прийшов до них минулої ночі, мав намір якийсь час у них перебути, але про те, що вчинили, вони йому нічого не казали, бо не хотіли віддаватися в його руки.

Сталося це ополудні.

7. Мертвий син

Був полудень.

Як завжди, я повертався додому на незароблений обід, втомлений марною настирливістю, з якою шукав виходу з-поміж невидимих мурів. Я звик шукати і не знаходити, перше залежало від мене, друге — не знаю від кого, і