Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

таких харчах можна бігати. А пам’ятаєте, як минулого літа днів десять на самих ягодах жили? Отоді туго довелося, ноги відмовляли. Чорниці нас тоді рятували. Я їх не менше центнера з’їв. Цілющі ягоди, факт. Але хоч жити й будеш, а женитися не захочеш… А от ведмідь, той на ягодах ще й жир нагулює. Дивина!

— Ну, коли б твоєму ведмедеві на спину ротний міномет причепити та ще двадцять кілограмів спорядження, він теж би каші з салом попросив.

Обидва засміялися. Сіровол дістав з польової сумки шматочок тонкого, ніжного березового лубу, схожого на аркушик рожевуватого паперу, й надряпав на ньому ножиком знак оклику. Потім знак запитання й рядом ледь помітну цифру “3”. Про те, що це була не літера, а цифра, Василь здогадався давно: “Третім” у загоні називали начальника розвідки.

— Прямуй через західний сторожовий пункт, — сказав Сіровол, передаючи бійцеві луб. — Пароль — корова, відповідь — бичок.

— Слухаю, товаришу капітан.

Листоноша обережно засунув за шкіряну підшивку халяви луб, обсмикнув піджак, кивнув головою командирові.

— Удавай, що не поспішаєш. Спершу походи по хутору, а проминеш пост — алюр три хрести.

— Зрозуміло.

— Щасливо, Васильку!

Долгих ще раз обсмикнув піджак, помацав схований спереду за пояс штанів пістолет і перевальцем, лінивою ходою нудьгуючої від бездіяльності людини вийшов з хати.

Як тільки листоноша зачинив за собою двері, Сіровол знову розгорнув записку. ДубоВлянс… Безглузде, незрозуміле слово начеб перетворилося на лаконічне повідомлення, сповнене тривожного змісту. Отже, не може бути сумніву, що таємний ворог клюнув на його приманку — половину плану успішно реалізовано. Аби лиш не припуститися якоїсь помилки в цій грі, не викликати підозри в супротивника. Капітанові не терпілося швидше повідомити командира загону про новину, але замість того, щоб негайно вирушити до штабу, він зайшов на хазяйську половину й завів з бабунею Мартою розмову про те, які цілющі трави допомагають від безсоння, йому треба було перечекати хоча б п’ятнадцять — двадцять хвилин після відходу листоноші. Щодо безсоння, то воно справді останнім часом почало мучити його, а підсліпувата бабуня розумілася на травах і вважалася найзнаменитішою знахаркою в околиці. Стара порадила полоскати перед сном голову теплим настоєм материнки, аби, мовляв, вимити з неї сумні думки, біль та втому.

Сумні думки… Відгадала хворобу стара. Саме вони не давали спати начальникові розвідки після нападу гітлерівців на “аеродром”. Сіровол усе записав у блокнот, подякував бабі Марті за консультацію й рушив на вулицю. Спокійний зовні, врівноважений. Коли б навіть хтось і стежив за начальником розвідки, не міг би зрозуміти, що капітан Сіровол чимось дуже схвильований і його хвилювання якимось чином пов’язане з недавньою появою листоноші.

Командир загону, комісар і начальник штабу були в зборі. Вони сиділи за столом, накритим полотняною скатертиною, пили підсолоджений медом кисляк і, судячи з похмурого виразу облич, вели не зовсім приємну розмову. Начальник штабу Висоцький, худий, жовчний, з лисим черепом, недоброзичливо глянувши на капітана, продовжував роздратованим тоном:

— У загоні без сумніву є ворожий агент. Без сумніву!

— Цього ніхто не заперечує, — іронічно зауважив комісар, що креслив пальцем якісь фігури на скатерті.

— Самої лише констатації фактів не досить, — облизав тонкі сірі губи начштабу. — Потрібні радикальні заходи.

— Іване Яковичу, все це пусті розмови, — сердитим баском втрутився Бородань. — Що ти пропонуєш конкретно? Якщо знаєш, яким чином можна визначити, кого нам підкинув цей Гільдебрандт, кажи. Сіровол, наприклад, запропонував свій план, і ми його схвалили, прийняли…

Слова ці було сказано, здавалося б, найдоброзичливішим тоном, але Сіровол не був таким наївним, аби прийняти їх за чисту монету. Комісар засміявся, не підводячи голови, лукаво глипнув скоса на мовчазного розвідника.

— Справа не в тому, — скривився начальник штабу, також зрозумівши, в чий город було кинуто камінчик. — Припустимо, надзвичайно дотепна пропозиція нашого начальника розвідки досягне мети, ми зловимо шпигуна, розстріляємо його. Але де гарантія, що шпигун один або йому на заміну не прийде інший? Треба визначити причини, що породжують можливість проникнення в загін ворожих агентів, визначити й усунути їх. Причини! Це єдиний радикальний спосіб. Єдиний!

— Пильність, — мовби відповідаючи на свої думки, сказав комісар. — Треба посилити пильність,

— Я не виступаю проти пильності, — заперечив начальник штабу. — Зрозумійте! Я обома руками голосую за найвищу пильність. Це наша альфа і омега, яка не потребує доказів. Але кожна медаль має свій зворотний бік. Надзвичайна, надмірна пильність неминуче викличе в партизанів невпевненість, перетвориться на свою протилежність, хворобливе взаємне недовір’я. Паніку, якщо хочете!

— Гільдебрандтові тільки цього й треба… — мовби про себе сказав Сіровол.

— Саме так! — радісно блиснув очима Висоцький, не сподівавшись такої підтримки з боку задерикуватого і впертого начальника розвідки. — Саме так! Гауптштурмфюреру тільки цього й треба.

— Коротше! — уже розсердився командир загону, якого завжди дратувала вишукана багатослівність колишнього викладача економіки. — Конкретно ти що пропонуєш?

— Хвилинку! Спочатку трохи статистики, кілька цифр. Відтоді, як загін отаборився в цих лісах, ми втратили вбитими… — Начальник штабу швидко почепив на носа окуляри, збираючись зазирнути в блокнот, але спохмурнілий при згадці про втрати командир загону підказав йому:

— Сховай свого поминальника. Тридцять два чоловіка втратили ми за два місяці.

— Більшість із них загинула зовсім недавно, в нічному бою біля “аеродрому”, — зажурено мовив комісар.

— Ну, цей бій на сумлінні… — Командир загону, не договоривши, залпом випив свій кисляк і стукнув порожньою квартою об стіл.

Запала ніякова мовчанка. Сіровол стояв, зціпивши зуби. У нього в потилиці знову з’явився знайомий біль, поки що розпливчастий, терпимий, але він знав: варто зараз розхвилюватися — біль стане нестерпним. Командир загону мав рацію — в кожній їх невдачі насамперед винен він. Така вже посада…

— Прошу мене вислухати, — квапливо, наче намагаючись згладити нетактовність командира, вигукнув начштабу. — Ми втратили тридцять два чоловіки, а разом з тим кількість бійців у