Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

загоні зросла: до наших лав влилося сто двадцять сім чоловік. Різко змінився національний склад. Кого в нас тільки немає! Крім росіян, українців, білорусів, чимало поляків, грузинів, вірменів, чехів, два німці, француз і навіть один циган.

— А чим тобі циган поганий? — невдоволено запитав командир загону, який особисто був причетний до долі цього бійця. — Запитай ротного — не нахвалиться. Чудовий, кмітливий боєць. Або ті ж німці. Для нас вони просто знахідка,

— Я теж не розумію, чому Іванові Яковичу не подобається так звана національна строкатість, — сказав комісар. — Навпаки, це ж наш плюс, досягнення.

Досадливо скривившись, начальник штабу замахав руками.

— Я знаю, що скаже комісар. Для нього важливий політичний бік. У звітах це виглядає чудово — в нас у загоні представники одинадцяти національностей, єдиний фронт проти нацизму, дружба народів, братерство і так далі. Але що ви скажете, коли оцю дружбу народів одного чудового дня гітлерівці накриють і знищать дощенту?

— Ви пропонуєте не допустити в загін тих, хто ненавидить гітлерівців і бажає воювати проти них? — запитав комісар, дивлячись на начштабу сердитими очима.

— Звідки ми знаємо, чого той охочий бити фашистів насправді хоче? — одразу заперечив Висоцький. — Приходить якийсь Янек або Тимко. Він, бачите, бажає стати радянським партизаном. Чужинці брата вбили, батька, матір чи ще кого там, а насправді… Перевір його! Ні документів, ні свідків. Та що документи! Коли треба, начальник гестапо може забезпечити свого агента будь-якими документами. От і шукай голки в стіжку сіна.

— Треба шукати! — комісар знову кинув виразний погляд у бік начальника розвідки.

Командир загону затис бороду в кулак, на якому синів татуйований якірець, обкручений линвою.

— Слухай, начштабу, подивись у свій поминальник: скільки там старих значиться й скільки оцих самих Янеків та Тимошів? Я тобі скажу: старих усього сім загинуло, решта — Янеки. Ти й цих, хто життям своїм за довір’я заплатив, теж запідозрюєш і перевіряти збираєшся?.. Ні, на анкети розраховувати не можна. Перевіряти треба на ділі, в бою.

Начальник штабу не здавався, почав наводити докази, але суперечка втратила гостроту. Все частіше виникали паузи, все частіше замислювалися співрозмовники. Сіровол відчув полегшення, і відразу біль у потилиці стих. З внутрішньою усмішкою він спостерігав за своїми старшими товаришами. Всі вони були йому як рідні, ці такі різні характерами люди: мужній і водночас добрий Бородань; педантичний, наче бухгалтер доброї виучки, начальник штабу Висоцький, який всіх вражав своєю працьовитістю, ретельністю в підготовці кожної операції; колишній педагог, а нині душа загону, уважний і чуйний до всіх комісар Колесник. Незважаючи на щиру дружбу, вони часто сперечалися між собою і в полемічному запалі то один, то другий впадали у крайнощі, але часто саме це й допомагало знаходити золоту середину.

— А начрозвідки наш щось мовчить, як мудрий Соломон, — сказав раптом Бородань. — Що, нема новин? Узяв би та й порадував…

Сіровол наблизився до столу й стиха почав:

— Можна й порадувати… Не пізніше, як учора ввечері гауптштурмфюреру Гільдебрандту стало відомо про наш мнимий намір напасти на Дубовляни. Він уже готує там нам пастку.

Це повідомлення справило на командирів надзвичайне враження. Бородань підвів голову й з недовірою подивився на капітана, комісар тільки свиснув, а обличчя начштабу застигло, як маска, тільки гострий кадик смикався на тонкій шиї.

— Це твої припущення чи?.. — дуже тихо запитав командир.

Сіровол поклав на стіл записку.

— Донесення Вірного.

Записка пішла по руках.

— Ду-бо-Влян-с… — по складах, мовби прислухаючись до власного голосу, прочитав Бородань й звернувся до начальника штабу й комісара: — Ви що-небудь зрозуміли, товариші?

— Таємниця винахідника… — знизав плечима комісар. — Проте не будемо втручатися в цю техніку, яка є справою розвідки.

— Хвилиночку! — потягся за запискою начштабу. — Зараз я розгадаю цей ребус. Так… Ідеться про Дубовляни.

— Це зрозуміло, — погодився Бородань.

— Велика літера “В” в середині слова означає Вірний. Остання літера підозріла… Можливо, дата? Який сьогодні день? Четвер?..

Бородань насмішкувато дивився на начальника штабу, не вірячи, що Висоцькому вдасться розшифрувати записку.

— Перевіримо, — Висоцький дістав із польової сумки німецький табель-календар. Так, четвер. Значить, літера “с” у кінці — дата. Середа. Правда, капітане?

— Так, — кивнув головою Сіровол.

— Донесення прибуло сьогодні. Отже, Вірний написав його вчора ввечері, вночі поклав у поштову скриньку…

— Отже, отже… — насупився Бородань, самолюбство якого було зачеплено тим, з якою легкістю начштабу розгадував “ребус”. — Ти мені Гільдебрандта й пастку давай.

— Хвилиночку, хвилиночку, — струснув головою Висоцький. — Дайте поміркувати…

— Василю Семеновичу, та це ж ясно, як двічі по два, — сказав комісар Бороданеві. — Звідки Вірний довідався про те, що ми збираємося напасти на Дубовляни? Від фашистів, звичайно. Якщо він вирішив попередити, то…

Бородань підвівся, підійшов до капітана, поклав тому руку па плече:

— Дубовлянс так Дубовлянс. Молодець, Сіровол! Не вірив я в твій план, зізнаюся, а от, бач, як обернулося. Товариші, давайте обміркуємо цю справу. Не можна випускати з рук сучого сина. Накрити його на гарячому. Накрити!

ХІД КОНЕМ

— Хто? — запитав присутніх командир загону.

— Не будемо відбивати хліба в начальника розвідки, — сказав Колесник, — вислухаємо спершу його міркування.

— Давай, капітане!

— Мене насамперед вражає оперативність їхнього агента… — почав Сіровол.

— Атож! — вигукнув начальник штабу. — Просто дивно, як він устиг повідомити про наш намір.

— Ми розпустили чутку про напад на Дубовляни тільки у вівторок удень.

— О десятій тридцять, — уточнив Висоцький.

— Так, о десятій тридцять ми оголосили про