Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Валерій обернувся до дівчини, суворо глянув на неї.

— Значить, так, Олю: панікувати й прощатися з життям рано! Вони можуть і не помітити нас. Ми добре замасковані, будемо лежати й чекати. Якщо помітять, перші постріли наші. Стріляти спокійно, тільки в ціль і після моєї команди. Живим я їм не дамся й тобі в полон здаватися не раджу. Дай гранату!

Валерій поставив гранату на бойовий звід, загнав патрон у ствол пістолета. Рухи його були швидкими й точними, начеб він готувався до якоїсь дуже термінової, але звичайної роботи.

— Все! Завмерли!

Вороги були вже метрів за двісті від них. Серед поліцаїв можна було помітити й зелені мундири німецьких солдат. Вони йшли неквапом з карабінами й автоматами напоготові. Діставшись кущів, що росли біля горба, кілька чоловік сповільнили кроки. Хтось нетерпляче закричав по-німецьки, віддаючи команду. І враз кущі були обстріляні з гвинтівок й автоматів. Потім карателі досить довго ходили серед них, ламаючи гілля і продираючись крізь найгустіші зарослі.

Ольга лежала, мліючи зі страху. Вона уявила, що було б, якби вони сховалися в тих кущах. А Валерій, стежачи за ворогами, схвально кивав головою й шепотів не без зловтіхи: “Так, так… Дивіться гарненько, під кожен кущик зазирайте. Молодці!.. А може, отам, за тим кущем? І там нема… Ну, що поробиш, нема то й нема. Значить, підемо далі?”

Знову залунав сердитий голос, і хтось із поліцаїв загорлав, перекладаючи команду:

— Чого ви там застряли? Вперед, уперед, вам кажуть!

Валерій затамував подих — тепер настає вирішальний момент. Усе залежатиме від того, чи захоче хтось із поліцаїв, що лазили по кущах, дряпатися на вершок горба, чи всі вони, наздоганяючи цеп, пройдуть мимо схилом. Так і є, йдуть низом. Невже пронесе?

Та раптом команда:

— Філінчук! А злізь-но на гірку подивись, що там.

— Який дурень там ховатиметься… — почувся хрипкуватий голос.

— Тобі що кажуть?! Подивись!

По схилу зашерхотіли кроки. Ольга підклала кулак під руку з пістолетом, готуючись до пострілу. Валерій шепнув їй самими губами:

— Спокійно, не стріляти! Цього я покладу сам.

Вони лежали, тамуючи подих. Спершу в полі їх зору з’явилася голова поліцая в каскетці, потім його стало видно по пояс. Ольга добре розгледіла худе, землистого кольору обличчя з настороженими очима. Поліцай зробив ще кілька кроків. Дівчині здалося, що він запримітив її: очі його стали круглими, він часто задихав. Ольга зиркнула на Валерія. Той підвів руку з пістолетом, але не стріляв.

— Ну, що там, Філінчук?! — долетіло знизу.

— А нічого… Нічого! — відповів поліцай і рушив далі.

Ольга побачила поряд з окопчиком його запорошені чоботи. Він повільно пройшов мимо, і весь час рука Валерія, стискаючи пістолет, оберталася, мовби стежила за ним.

Нарешті все стихло.

— Вони пішли… Невже вони пішли, Валерію? Невже він нас не бачив? Адже пройшов за лічені кроки від окопчика…

— Рано радіти! Вони можуть іще повернутися…

Та минула година, а в лісі було тихо. Лише дятел раз по раз запускав свою тріскачку. Валерій лежав, поклавши голову на руки. Ольга кілька разів пробувала заговорити з ним, та він не відповідав. Лише коли сонце почало котитися до обрію, підвівся на коліна, обітер руками подряпане обличчя, озирнувся й сказав стомлено:

— Ну, Олю, вважай, що ти народилася в сорочці. Все! Вони вже сюди не прийдуть. Тепер у нас одне завдання — знайти своїх.

На тонкій смужці паперу, віддертій, очевидно, від ріжка газети, було написано одне слово: “ДубоВлянс”. Літери тулилися одна до одної так, наче їх вивела дитяча рука. Особливо незграбно виглядало велике “В” в середині слова. Та й чи можна було назвати словом цей безглуздий витвір — “ДубоВлянс”?

Капітан Сіровол довго розглядав записку, уважно вивчаючи кожну літеру, потім згорнув папірець у дудочку й замислився.

Партизанський листоноша Василь Долгих сидів поруч з алюмінієвою квартою на колінах, квапливо наминаючи гречану кашу з салом. Він поглядав на начальника розвідки, намагаючись із виразу обличчя відгадати, які вісті приніс йому з найдальшої “поштової скриньки”. Василеві хотілося, щоб вісті були добрими. Останні два місяці загонові явно не щастило. Кілька разів групи, що вирушали на завдання, натрапляли на засідки, а п’ять днів тому трапилося найжахливіше — гітлерівці напали на новий партизанський “аеродром” в той момент, коли літаки з Великої землі скидали парашутистів і паки з дорогоцінним вантажем. Напад вдалося відбити з великими труднощами, але партизани не змогли знайти третього парашутиста — радистки. Вже думали, що вона потрапила в полон чи загинула, та наступного дня парашутистку допроводив до загону листоноша Валерій Москальов.

У цих тяжких боях загинуло багато славних хлопців, серед них і четверо давніх Василевих дружків: Рябошапка, Мишко-велетень, грузин Вано, Селіверстов. Сибіряк Долгих, так само як і начальник розвідки загону полтавчанин Сіровол, вважався “стариком” у загоні. За плечима обох був довгий і важкий шлях. Здавалося, Долгих добре знав характер свого командира, однак хоч як намагався вловити настрій капітана, все ж не міг. Обличчя Сіровола з великим, ширшим догори чолом, на яке спадало кільце чорного чуба, було непроникним.

— Стомився, Васильку? — несподівано спитав Сіровол.

Хлопець витер рукою спітніле обличчя й весело відповів:

— Ні. Це я від каші спітнів. Як мій батько казав: працюй так, щоб змерз, а їж, щоб упрів…

— Скільки до тієї “скриньки”?

— Не міряв, одначе, гадаю, кілометрів вісімнадцять — двадцять.

— Доведеться ще раз сходити, Васильку, — зітхнув Сіровол,

— Що ж, збігаю, товаришу капітан. На