Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

— Хотіла, — після короткої паузи призналась Ольга. — Розумієте, я вирішила…

— Я все зрозумів, Олю, не треба…

Але дівчина не могла вже зупинитись. їй треба було виговоритись:

— А потім ця клята нога… Ви несете мене лісом, я бачу, як вам тяжко, а допомогти нічим не можу. І плачу від сорому і власної безпорадності.

Хвилину — другу мовчали. Раптом Валерій вимовив стиха, наче подумав уголос:

— Парашут на дереві лишився, ото біда…

— І вбитий там… — підхопила дівчина, зрозумівши, чого занепокоївся партизан.

— Поліцая знайдуть — не страшно: спробуй здогадатися, хто йому амінь зробив, а за парашутистом полювати почнуть.

Валерій підвів голову і втупився широко розплющеними очима в дівчину:

— Підуть з вівчарками слідом за нами?

— Ти що? Чула собачий гавкіт? Коли?

— Ні, цього я не чула. Бачила в кіно, як собак пускають на повідну…

— А-а. в кіно… Ні, вівчарок вони не взяли цього разу собою, боялись, мабуть, що гавкіт собак зрадить їх. А ліс прочісувати будуть. Це вже обов’язково.

Він опустив голову на руку.

Будуть прочісувати ліс… Ольга тоскно озирнулася навколо. Чому Валерій вибрав це місце? Вершок горбка голий-голісінький, його видно з усіх боків, а внизу починаються такі густі зарості чагарників. Адже там можна так сховатися, що ніхто не помітить.

— Валерію, ви не гнівайтесь, але мені здається, що місце невдале. Значно краще було б сховатися…

— Тихо! — Він нараз звівсь на лікті й завмер. Дівчина теж почула звуки, які привернули його увагу, — короткі, сухі, вони іноді лунали один за одним.

— Хтось стукає палицею об дерево.

— Не палицею, а дзьобом, — полегшено зітхнув Валерій. — Лісовий лікар березу обстежує.

— Гадаєте, це дятел?

— А хто ж? Зараз почне давати автоматні черги.

І справді, короткі звуки почали долітати серіями, начебто хтось бавився тріскачкою,

— Олю, місце вибране правильно.

— Але ж ми тут як на долоні, нас видно з усіх боків.

— Якщо ти не будеш підводитися, нас не помітять навіть з відстані кількох кроків.

— Але чому все ж ви не хочете сховатися в отих кущах? — не розуміла дівчина.

Здається, Валерій розсердився:

— Тому, що я двічі втікав із табору військовополонених і знаю, де німці шукають нашого Івана, І ще прошу пам’ятати: я головою відповідаю за тебе. Зрозуміла?

— Зрозуміла…

— От і забудь про ті кущі, — вже лагідніше сказав партизан. — Лежи, відпочивай, прислухайся. Чого-небудь попоїсти в тебе випадково нема? Хоча б шматочок Цукру.

— Як же! — стрепенулася дівчина. — Плитка шоколаду.

— І мовчить! — обурився жартома Валерій. — Давай половину. Замість вівса. Все-таки я гарцював з тобою на спині лісом. Заслужив, може.

Настрій у хлопця явно поліпшився. Проте як не вмовляла його Ольга з’їсти весь шоколад, половину плитки він повернув їй, сказавши, що це недоторканий запас, а другою поділився з дівчиною.

— Не пам’ятаю, коли й їв. — Поклавши в рот шматочок шоколаду, Валерій зажмурив очі від насолоди. — Блаженство! — І несподівано, без зв’язку з тим, про що мовилося допіру, спитав: — Страшно було стрибати?

— А як ви думаєте? — з викликом відповіла Ольга.

— Я думаю, що дарма шоколаду не дають. Нас, наприклад, кашею годують, а то, буває, живеш тим, що знайдеш у лісі…

Ольга вирішила, що настав момент, коли можна з’ясувати одне делікатне, як на її думку, питання, що весь час мучило її.

— Валерію, вибачте, я хочу запитати… Коли почалася стрілянина, ви зупинились і сказали: “Це я винен”. Адже так?

— Уже не пам’ятаю, що я тоді казав. Але сказати так міг. Я й зараз так думаю.

— В чому ж ви винні?

— Командири розберуться, скажуть… — понуро відповів Валерій. — Хоча все й так ясно… Не добіг до Третього. Не встиг, духу не вистачило. Це — раз! Парашутиста радянського почав рятувати, а треба було, не зупиняючись, бігти далі… Щоправда, однаково б не встиг. І не пробився б до своїх. Постріли… Це все, що мені можна було зробити. Невже вони там не почули і не зрозуміли?

— Заспокойтесь, Валерію, я зрозуміла… Ви ні в чому не винні, ви зробили все, що могли.

— Зробив… Гаразд, Олю, досить про це. Відпочивай. А я, може, засну. Не переживай і без потреби не буди. Коли треба, я сам прокинусь…

Ольга зрозуміла, що останні слова Валерій сказав лише для того, щоб якось заспокоїти її. Хіба до сну в таку годину? Він знав, що вороги можуть з’явитися з хвилини на хвилину, й лежав, прислухаючись до кожного шереху.

Була десята година ранку, коли десь далеко зринув звук, схожий на стогін дерева, що, зрубане, падає на землю. Потім почулося щось подібне на стук дятла, але цього разу тріск був ще сухіший і нещадніший, Ольга глянула на Валерія. Той продовжував лежати, навіть не поворухнувся, наче нічого не чув. Лише пальці його правої руки повільно стиснулись у кулак.

Раптом — коротка автоматна черга, далекі голоси.

— Валерію! — стрепенулася дівчина.

Він підвів голову. Спершись на лікоть, дивився в той бік, звідки долітали постріли й голоси.

— Це вони? — задихаючись, спитала Ольга.

— Не поспішай! Зараз усе буде ясно.

Скоро на горбах, серед кущів і стовбурів дерев, з’явилися люди. Вони йшли, розтягнувшись ланцюгом, на відстані десяти — двадцяти