Єжи Брошкевич - Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич

КБ-803. Саме так почалася славетна битва “Розвідника” з Чорною Рікою.

Побачивши все те на контрольному екрані, Алик глибоко зітхнув. Космоліт узяв курс на Чорну Ріку і на повній швидкості шугнув просто до потоку, наче мав єдину мету: розтрощити себе об його величезне каміння.

Алик знав, що все буде інакше, що через секунду космоліт змінить свій курс, а все-таки полегшено зітхнув, коли КБ-803, описуючи величезну дугу, почав наближатися до течії під щораз гострішим кутом.

— Чудово, — похвалив хлопець.

Насправді той маневр виконали автомати, але ж часом треба і їх похвалити.

Алик розсівся в своєму кріслі, вже певний себе: поки що не відчутно тих коливань, що паралізували “Альфу” та “Бету”. Він навіть пожалкував — адже могло б бути цікавіше, коли б… І зразу розсердився на себе за такі дурні думки.

Надто дорого коштує така гра в героїв, аби за нею жалкувати.

— Дякую, — сказав Робик.

Уже минула хвилина від старту космольота, і Робик знову одержав свої права.

Тепер він стояв на порозі невеликої артилерійської зали і зніяковіло дивився на Алика.

— “Розвідник” — мовив він несміливо, — переказав мені вашу розмову про мене. Ще раз дякую.

Алик усміхнувся якнайласкавіше.

— Любий мій Робику, — підморгнув він йому. — Таж з погляду наданих тобі прав ти діяв, як і годиться сатурнянинові, просто чудово. Ти оберігав нас від небезпеки.

— Ти дуже тактовний хлопець, — мовив Робик.

— Але ж я кажу цілком щиро! — вигукнув Алик.

— Сподіваюся, що так, — полегшено зітхнув Робик і всівся поряд з Аликом.

— Таким чином… — почав він.

А докінчив Алик:

— Що було, те загуло.

— І справді, — усміхнувся Робик.

Вони замовкли й стали дивитися на екран. “Розвідник” рвонувся вперед — настав-бо час зайняти позицію, з якої він мав виконувати своє завдання. Як відомо, завдання те було сформульоване досить просто: зайнявши позицію ФАММ, 192, 041, 42… (далі ще сорок вісім літерних і числових координат), розпочати бомбардування Чорної Ріки позитроновими вогнеметами в глибину… (тут перераховувалося вісім позицій) протягом тридцяти двох хвилин чотирьох цілих п’ятсот сорока дев’яти тисячних секунди, рахуючи від тієї миті, коли “Розвідник” дасть своїй батареї сигнал: “Вогонь!”

Разом з тим контрольний екран весь час показував шлях бойового космольота КБ-803 до Чорної Ріки.

КБ-803 вже досяг поверхні метеорової лавини і тепер, бездіяльний, з вимкнутим двигуном, поволі зсувався в глиб Чорної Ріки, піддаючись її силі тяжіння і швидкості руху.

Все йшло за планом.

— Все йде за планом, — пробурмотів Алик, — але я одного не розумію.

— Чого?

— Як спеціалісти з Бази не передбачили твоєї поведінки?

— Передбачили, — сказав Робик. — Чекали тільки, щоб хтось із вас опинився поза моїм контролем. Боялися, що я почну завчасно і загальмую політ “Розвідника”. Вони перехитрували мене. Правда, вас вони не зуміли застерегти, але “Розвідника” застерегли, і тому мені не вдалося повернути його з дороги.

— А то б ти повернув?!

— Звісно, — відповів Робик. — Не розумію, чого ти так дивуєшся. Я повинен був…

— Знаю, знаю! — перебив його Алик і показав на силует КБ-803, що дедалі меншав і тепер уже миготів серед кам’яних брил Чорної Ріки.

Робик вдивлявся в маленьку блискучу риску з тією дивною, нелюдською нерухомістю, що свідчила в робота про особливе “розумове” напруження.

Раптом він сказав:

— “Розвіднику”, я маю запитання.

— Слухаю.

Голос “Розвідника” знову бринів дуже ввічливо.

— Чи… — але на цьому Робик замовк і начебто замислився.

Алик глянув на нього трохи стурбовано: що він знову задумав? Однак ту ж мить Робик сказав:

— Вибач, “Розвіднику”. Спершу пораджуся з людиною-керівником.

— Слухаю, — сказав голос.

— Алику, — почав Робик. — Я міркую ось про що.

І він розповів про свій задум. Алик слухав його дуже уважно. Врешті він кивнув головою:

— На мою гадку, ти маєш рацію. Але спитай “Розвідника”, чи це можливо.

Робик спитав.

“Розвідник” відповів, що можливо.

— Отже, — сказав Робик, — я чекаю.

— Увага! — почувся голос “Розвідника”. — За сім хвилин починаємо бомбардувати.

На батареї запала тиша.

— Чому “Альфа” й “Бета” весь час мовчать? — спитала Алька.

— Не знаю, — відповів Йон.

— Ми ж уже недалеко від них.

Йон глянув на контрольну таблицю автоматичного пілота. Серед сотень цифрових і літерних даних впадали в око числа, висвітлені червоним світлом.

Йон весело усміхнувся. Вони дійсно були вже недалеко від “Альфи” й “Бети”. Все йшло так гладенько й просто, що аж не вірилося: невже це не сон, а дійсність? Усі ті страхи й небезпеки, яких вони зазнали і які, на жаль, ще й досі загрожують екіпажам “Альфи” й “Бети”?

— Якби не скупчення метеорів перед нами, — сказав Йон, — то ми вже були б коло них.

— Але чому вони мовчать?

— Якась аварія зв’язку.

— Яка?

Йон мовчав, бо не знав, що відповісти. За хвилину він знову почув:

— Йоне!

— Що?

— Ти певен, що вони живі?

— Аякже! — крикнув він так переконано, що й сам зрадів. — Звичайно, певен!

— Це дуже добре, — мовила Алька. —