Осип Фадєєвич Назарук - Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук

кружляли коло тої невольниці, яку вчера перший раз побачив. Пробував відвернути від неї свої думки. Не міг. Раз у раз вертали.

Образ молодої чужинки таки стояв перед ним. Ось-ось стоїть мов жива: волосся золотисте, очі легко сині. Личко біле як сніг з таким відтінком, як у першого пупінка рози, а таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього. І притім так само енергійне!.. Очі Сулеймана почервоніли ще більше, ніж вчера.

Здригнувся. Так, він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше пригадувала б йому його матір, ніж ся невольниця з далекого Лєхістану. Вже був певний, що вона, й тільки вона потрафить виступити супроти нього так само лагідно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очі, коли стрілив якогось бика без пороху.

А серед вічних підхлібств і подиву остре слово матері було йому таке приємне, як разовий хліб голодному. Був зовсім певний, що і ся невольниця скаже йому те саме, як тільки возьме її за жінку…

Встав і підійшов до вікна.

Парк цвів. І в душі султана розцвітала друга міцна любов. Відчував се глибоко і ще раз пробував з'ясувати собі, чим його властиво взяла за серце та чужинка з далекої країни, якої перед тим не бачив. Ще раз і ще раз уявляв собі її. Мала біле як квіт ясмину личко і великий спокій у нім, і великі очі. А говорила так спокійно і розумно, якби належала до найвище освічених улемів ісламу. Так бодай здавалося йому…

Нараз заворушилася в нім думка — від якої засоромився. Вона була вже в нім вчера, але якась півсвідома. Щойно тепер остро проявилася в нім і нагло заволоділа всім його еством і чувством, перейшла як тепло-гаряча хвиля по його чолі, обличчю, грудях, руках і ногах. Йому зробилося від неї так горячо, що аж отворив уста.

Зрозумів, що його опановує пристрасть. До чужинки. До невольниці. До християнки! До неї одної!..

I пригадалися йому її слова про чашу з червоним вином. О, він ще не пив з кришталевої чаші того червоного напитку, забороненого Пророком! Але знав, як він ділає. Так само, як любов. Тільки любов міцніша!…

Думка, якої соромився, щораз виразніше видиралася на поверхню його свідомості й тягнула за собою другу, якої ще більше соромився. Перша була така, як у кождого молодого мужчини.

А друга думка була така, чи не ужити ріжних способів примусу? Та від сеї думки молодий Сулейман аж покраснів — з сорому. Він, може, міг би був зробити се з кождою іншою, тільки нe з нею, котра так спокійно вміє дивитися і покликається на важні для нього, а не для неї, постанови Корану!.. Так хотів її любити…

За сими думками прийшла третя, ще більше напрасна. А що буде, як та невольниця таки упреться при своїм і не віддасться йому ніколи, хоч євнухи вже мусіли її зачислити до жінок, яких діткнув…

Нервозно плеснув у долоні.

До кімнати вступив німий невольник.

— Покликати Кізляр-агу!

Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвищий достойник гарему. Він уважно подивився на змінене обличчя падишаха і низько склонився, майже дотикаючи чолом долівки.

— Де єсть невольниця, з котрою я вчера вечером говорив? — запитав султан, пробуючи надати собі байдужний вигляд, хоч чув, що не стає йому віддиху.

— Благословенна Роксоляна Хуррем, як велить старий звичай, відокремлена була зараз по виході з наріжного будуару й одержала окремих невольниць і євнухів. Тепер одягається в новий одяг і виглядає, як сонце у квітах ясмину, — відповів достойник, котрий зміркував, шо молодий султан опанований вже пристрастю до нової женщини.

Молодий Сулейман так змішався, що не знав, що відповісти. Відвернувся до вікна, щоб не дати слузі запримітити свого змішання. Вістка про те, що вона одягається в новий одяг, влила в нього надію, що вона повинується йому. Але боявся того вражіння, яке викличе вона в новім вигляді. А враз з тим боявся упокорення, що може не дістати її, хоч уже всі знають, що він відчуває до неї… Він — пан трьох частей світу…

Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. І він сказав:

— Нехай прийде до мене Мугіеддін мудерріс[37]! Кізляр-ага низько склонився й опустив кімнату. Заки дійшов до будинку улемів, знали вже всі в палаті, що першою в цілім гаремі стає бліда чужинка, невольниця Хуррем, «християнська собака». І зашипіла ненависть по коридорах, кімнатах і парках сераю, як їдовита гадина, що сунеться по чудових квітах.

* * *

Султанові здавалося, що час задержався, хоч клепсидра на його столі пересипала без упину золотий пісок, як завше.

Нетерпеливо ходив по своїх кімнатах і ще двічі висилав службу по старого улема. А в цілій палаті горячо молилися правовірні мослеми за побожного султана, який, мимо пристрасті до християнської невольниці, не зближається до неї, поки не осінить її віра Пророка.

Нарешті вступив до кімнати султана старий улем Мугієддін-Сірек і привітав його словами:

— Сторожеві Корану, десятому султанові Османів благословенство і поклін від колегії улемів, імамів[38] і хатібів