Барбара Космовська - Позолочена рибка

просто захоплена, і навіть не знаю, як тебе привітати. Із перемогою й віолончелісткою…

А наступного разу не питай мене по телефону, чому я ревную. Бо я не ревную. Не треба щоразу розповідати про цю Касю та її віолончель. Мені здається, що коли ти вимовляєш це ім'я, твій голос нагадує якусь мелодію. Доволі кічувату, щоб ти знав. Зрештою, я не така музикальна, як ти… Як ви обоє. Можливо, я й помиляюся щодо цієї мелодії. Та в одному я впевнена: ненавиджу віолончель і не розумію, чому віолончелістка, замість того, щоб вправлятися й грати етюди, плете для тебе шарфик із вовни.

А я б не плела. У мене немає часу на всякі там плетіння. Щодня я мчу однією й тією самою дорогою: від прихованої маминої радості до тиші, яка сповнює помешкання Клаудії. А посередині цього віражу стоїть ліжко із чимраз слабшим Ящіркою. Надворі жовтень походжає похмурими, сірими вулицями. Часом хлюпає перемерзлим людям воду за комір і сміється воронячим карканням, наче злостивий стариган. Шкода, що ти не можеш цього побачити і бодай на мить сховати мене у своїх обіймах від жахливого завтра, яке щодня ховається на килимкові біля дверей. Не передавай від мене вітання жодній Касі. І носи шарфик, аби не застудитися…

СВІТЛО В ТЕМРЯВІ

— Ну, хлопче, час повертатися додому, — говорила Клаудія, силкуючись посміхнутися. — Досить тобі тут вилежуватися! Попрощайся зі своєю Ніколкою, бо наступне побачення невідомо, коли буде…

Фридерик був занадто слабенький, щоб показати, який він щасливий. Ледве обняв банку із золотою рибкою.

— Дякую тобі, чарівнице! — прошепотів малий. — Вона й справді золота! — і підняв на Аліцію повні захоплення очі.

Тато з Аліцією збирали Фридерикову колекцію, яку той порозкладав, наче вдома. Клаудія попленталася до ординаторської, щоб позалагоджувати всі формальності.

— Масинки залисаються! — радісно командував Фрицек, виймаючи іграшки з рук Аліції. — Я віддам їх Ніколці, сцоб ними приїхала до мене, коли видузає…

— Книзецки тез залисаються! Для Ксися! Він любить малювати, і сказав, сцо коли виросте, то пофарбує мою кімнату.

— А цього ведмедика дам Зосі! Кароль тез великий ведмедик, і Зося його любить.

Співбесідник Фридерикові був непотрібний. Досить, що настав час збирати речі. Малюк сміявся, червонів і бліднув, розпоряджаючись своїм скромним лікарняним добром.

Якби ж то він справді видужав, — похмуро думала Аліція, — нині в нас було би велике свято. Але цього не сталося. Клаудія, тато і я чудово знаємо, що ми прийшли до лікарні, щоб упорядкувати цей найважливіший для нас куточок із Фрицековим світом, бо на його місце вже чекає п’ятеро інших дітлахів, і жоден Кароль, Зося чи навіть завідувач відділення, жодні ліки не допоможуть уже Ящірці. Мабуть, тому ніхто з нас, — думала Аліція, складаючи братикові піжамки, — не може вдавати радість, силкуватися сміятися й підморгувати Фридерикові. Робимо кожен своє. Машинально, намагаючись не розплакатися й даючи малому можливість радіти.

— А може, я зовсім не вилікувався? — спало раптом на думку Фридерикові, коли будинок клініки залишився далеко позаду. Аліція присунула його крісло до себе. Дбайливо загорнула ніжки коциком і мовчки обняла за плечі.

— Якщо тобі так здається, золотко, можемо повернутися до лікарні, — лагідно запропонував тато, швидко відшукавши відповідну посмішку й продемонструвавши її в люстерку.

— Ее-е-е, ні! — заперечив Фридерик. — Красце додому. У лікарні навіть здоровий хворіє, бо там треба хворіти. Інаксе не дадуть вецері, — додав він тоном бувальця, і в машині вперше залунав щирий сміх.

Аліція стискала в долоні аркушика із Зузиним номером телефону. Вона була їй вдячна за це. Ніби звичайна собі записка, та дівчина почувалася так, наче знайшла важливу подругу, яка не дозволить їй самотою долати нові перешкоди. Зараз вона намагалася про них не думати. Відчувала слабенький подих Фридерика й тепло його ручки. Цього було досить, щоб уберегти крихітні іскорки надії, які боролися в ній за життя. Іноді вони згасали, ніби на них війнув жовтневий вітер, та за мить знову вишиковувалися ланцюжком сподівань. І з ними Аліції вдалося дійти до Фридерикової кімнати.

Коли хлопчик заснув у товаристві нових ведмедиків і золотої рибки, для якої він знайшов спеціальний столик, Аліція довго дивилася на його змучене поїздкою личко. Та найдивнішим було те, що Ящірка вперше за багато часу здавався спокійним і щасливим. Не вовтузився в ліжечку, не схоплювався з тихим криком, як останнім часом у лікарні. Перш ніж заснути, переконався, чи корм для золотої рибки в нього під рукою. Ніби в його житті не було важливіших справ, і цей копійчаний порошок значив для нього більше, ніж дорожезні ліки, які привозили з усієї Європи.

Аліція легенько поцілувала братика в чоло, а малий невиразно прошепотів кілька слів. Дівчина знову нахилилася над ним.

— Що таке? — пошепки запитала вона.

— Ну, сцо я тебе тез люблю, — сонно повторив малий. — Але озенюся із Зосею, бо я їй взе обіцяв, — додав він уже зовсім тихо. Аліції не залишалося нічого іншого, як вийти з кімнати з обличчям переможеної суперниці.

Добре було потім сидіти із Клаудією й татом у їхній просторій вітальні й без протестів їсти фісташкове морозиво.

— Давно ми не збиратися всі разом, — заговорив тато. Ніби така звичайна фраза, проте всім принесла несподівану полегшу.

— Слухайте, я пішла робити спагеті! — підхопилася Клаудія.

— Я голодна, як наполеонівська армія при відступі! — зраділа Аліція.

— Після цього я погладшаю, але я був би ідіотом, якби дозволив вам з’їсти всі оливки! — докинув тато і, як колись, тихенько ввімкнув телевізор. Аліція рушила за Клаудією на кухню, роздумуючи, що життя трохи нагадує їй фільм старанного режисера. Кадри повинні змінюватися із якоюсь логічною черговістю, а події повертаються на круги своя, керовані силою звички та людської мужності.