Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

до Острога, княгиня розквітла й ожила, начебто забувши про всі нещастя, що сталися з нею. Благодатна атмосфера родового маєтку лікувала й відновлювала поранену душу.

Кожен день княгинечки був сповнений турботами. Окрім цього, вона проводила довгі години, перебираючи старі папери, вивчаючи господарські книги, перевіряючи рахунки, здійснюючи платежі, роздаючи доручення керуючим і юристам, упорядковуючи пов'язані зі спадщиною документи.

Якось ранком Олена піднялася раніше, ніж зазвичай. Хутко одягнувшись, вийшла в сад. Відчувши несподіваний приплив енергії й бешкетництва, скинула черевички і пробіглася босоніж по густій росистій траві. Як давно хотілося зробити це!.. Яке прекрасне життя!..

Поруч продзижчала бджола, опустившись на самотню квітку посеред газону. Княгиня спробувала наздогнати її, але вічна трудівниця вже покинула квітку й полетіла до наступного джерела солодкого нектару. Саме так, у суцільних турботах минає життя маленької бджілки, й вона тим щаслива, міркувала Олена. Що ж не дає бути щасливим людям?..

Так міркувала господиня Острога, повертаючись із прогулянки. А в цей час у замок в'їжджав невеликий загін вершників. Олена була настільки занурена у свої думки, що зовсім не помітила їхнього приїзду.

Підійшовши до величезних дерев'яних дверей, що вели на кухню, княгиня вирішила не бентежити кухарів своєю несподіваною появою й через маленькі потаємні дверцята прослизнула в сусіднє приміщення. Поплутавши вузькими, погано освітленими коридорами, опинилася біля входу в бібліотеку. Зненацька чітко почула шум за дверима і прислухалася, притуливши вухо до стіни. Та й завмерла: хтось ходив по бібліотеці й шелестів паперами. Цікаво, хто зацікавився книжковими премудрощами?..

Княгиня різко розчахнула двері. Побачене неймовірно вразило її, все усередині захолонуло... Нещасна заціпеніла, уп'явшись в одну точку, намагаючись не дихати. Серце в грудях тріпотіло, немов поранена пташка.

Що це: примара — чи жива людина?! Але серед живих його просто не може бути!!! Хоча це він... Так–так, він!!! Рідний, живий і здоровий, як і дев'ятнадцять років тому!..

Переляк скував тіло княгині, зіниці розширилися. Замружившись на мить, вона знов відкрила очі, але образ не зник: за столом спиною до неї сидів ніхто інший, як покійний князь Сангушко власною персоною!!! Ніякої помилки не було й бути не могло: адже після стількох років смертної розлуки вона все ще не могла забути коханого. Олена спробувала закричати, але з горла долинув лише чи то хрип, чи стогін. Бідолашна княгинечка зібралася з силами й ледь вичавила із себе:

— Дмитре Федоровичу!..

— Ичу!.. Ичу!.. — рознеслося луною по вузьких коридорах.

Чоловік здригнувся, потім повільно повернувся. І тільки тепер Олена розгледіла, що все ж таки це не він. Але до чого схожий: той же зріст, постава, плечі... а от обличчя не його! Знайоме обличчя, але не його!..

Переляк поступово минав. Тепер княгиня відчувала гострий серцевий біль, тому мовчки опустилася на найближчий стілець. У ту ж мить у дверях бібліотеки з'явилися стражники.

Не зважаючи на їхню присутність, Олена продовжувала шукати в рисах незнайомця подібність із покійним чоловіком. Однак в їхніх обличчях схожості не було. Якщо ж незнайомець когось їй нагадував, то... невже її саму?! Ну так, у цього чоловіка її ж очі, її ніс... Хоча губи такі ж пухкі, а погляд такий же палючий, як у князя Сангушка. Що за маячня?!

— Ти хто? — нарешті вичавила з себе княгиня.

Юнак відповідав сміливо, ані краплі не соромлячись:

— Я помічник князя Василя Костянтиновича, звуть мене Дем'яном. Прибув в Острог зовсім нещодавно, маю доручення від князя.

До Олени наблизився начальник охорони й, запинаючись на кожнім слові, доповів:

— Пані, зрозуміло, ми мали вас попередити... але прислуга попросила не будити вас, а Дем'ян запевнив, що справа у нього термінова. Тому ми й впустили його в бібліотеку, не доповівши вам.

Тут прибіг, засапавшись, молодий козак, що чергував біля спальні княгині, й вирячився на господиню. Начальник охорони звернувся до нього:

— Ану ж бо, Юрко, поясни, як воно сталося, що пані прослизнула непомітно повз тебе?! І чому ти не доповів їй про гостя у бібліотеці?..

— Не можу знати, — розвів руками козак. — Я невідлучно перебував на варті відтоді, як заступив на чергування.

Олена нарешті отямилася від переляку і слабким голосом мовила:

— Я сьогодні надто рано прокинулася й подалася гуляти парком...

Тут відгукнувся інший козак:

— Коли я заступав на чергування, Фрола біля дверей не було...

Начальник охорони проревів щось нерозбірливе й утік — мабуть, щоб відшукати й покарати Фрола. Слідом за ним пішла й інша охорона, Дем'ян та Олена залишилися сам–на–сам. Тепер уже парубок здивовано розглядав господиню Острозького замку. Подейкують, що їй вже тридцять три роки, однак незважаючи на такий поважний вік[32], княгиня усе ще свіжа і граційна, краса все ще не покинула її обличчя. Густе світле волосся, недбало зібране на потилиці, прекрасно підкреслю лебедину шию. Великі блакитні очі, трохи блідуваті щоки, маленькі дитячі губки... Вона скидалася б на дівчинку–підлітка, якби не жалобна сукня вдови, що приховувала точену фігуру, тонку талію й тендітні дівочі плічка. Дем'ян мимоволі відчув у її образі щось знайоме, рідне... І до чого ж вона гарна!..

Немовби прочитавши його думки, княгиня подивилася на парубка лагідно й довірливо. Однак відразу споважнівши, суворо мовила:

— То що ж ти не квапишся виконувати доручення князя? Давай, скоріше...

— Так я вже, відверто кажучи, всі термінові завдання виконав, а решта потерпить. Якщо ваша світлість захоче, я допоможу з паперами, проектами й картами, — він кивнув на скрині.

— Звідки ти знаєш, що там у скринях? — у свою чергу поцікавилася княгиня.

— Я