Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

III Гурки. Новоявлений чоловік Беат пообіцяв князеві Острог. Але молодий авантюрист Альбрехт був не рівня братові Лукашу і жодною шляхетністю не вирізнявся! Пан «синя борода» не дотримав слова, одразу ж після весілля уволік мегеру Беат у словацький замок Кежмарок і заточив в одній з веж. Попередньо змусивши новоявлену жертву шлюбних пут переписати все своє майно на себе.

Острог, знов–таки, вислизнув з рук Василя Костянтиновича...

І от торік ситуація нарешті склалася так, що краще не буває: король помер, Альбрехт розорився і був засуджений. Василь Костянтинович знов претендував на Острог — і, до речі, примас Якуб Уханьський був зовсім не проти! Питання розглядалося, але паперів на володіння все не було. Країна нудилася, чекаючи на нового короля...

І що ж?! Несподівана смерть графа Лукаша III Гурки повернула все на користь Олені Острозької: до неї в руки знов припливли всі без залишку права власності на батьківські землі!!! І Василь Костянтинович знов залишився князем Острозьким без Острога, як горезвісний швець без чобіт.

Як же тепер переконати Олену повернути йому Острог?! Що запропонувати їй натомість?! Що взагалі він може дати княгині? Ще те питання...

Грошей пообіцяти? Та золота у неї більше, ніж у нього!

Слави? Навіщо слабкій, потріпаній життям жінці слава...

Щастя? Та де б його самому взяти...

А може, сина?! Сина... Так–так, саме так: єдиного загубленого синочка!!!

Однак тут є проблема: куди Беат сховала княжича? Мабуть, тепер уже не дізнатися... А втім, треба терміново відрядити когось в Острог. Щоб з'ясувати, як називалося те місце, куди планувалося сховати дитинча...

— Климе! — гукнув князь. У кімнату негайно вбіг худий здоровань, вклонився низько, немовби переломившись навпіл, і запитав:

— Чого хоче ваша милість?

Князя розчулив настільки відвертий прояв підлесливості. От тобі й власні служники — зовсім не те, що віддана синові наволоч!.. Акуратно пригладивши бороду, Василь Костянтинович мовив благодушно:

— Климе, відшукай–но мені Дем'яна, нехай збирається в Острог до...

Але немовби передумавши, закінчив:

— А втім, я сам йому поясню. Поклич Дем'яна до мене, так буде краще.

Однак Клим нерішуче заявив, переминаючись із ноги на ногу:

— Ваша світлосте, але ж ви самі ще позавчора веліли Дем'яну в Турів їхати, от він учора й відбув туди. Тепер раніше, ніж за тиждень, чекати на нього не варто...

Ах, так, він же в Турові!!! Нема під рукою спритного кмітливого хлопчиська, виходця з якогось там глухого селища, що зумів у найкоротший строк стати незамінним помічником у найпотаємніших справах...

— Тільки–но прибуде з Турова, негайно до мене його! Справа невідкладна з'явилася, — як і досі, благодушно мовив Василь Костянтинович.

— Гаразд, ваша світлосте, — вклонившись, Клим вислизнув за двері.

Януш завітав до батька лише наступного ранку. Князь негайно почав розпитувати:

— Ну, як там поживає княгиня? Постаріла?

Княжич здивовано вирячився на батька, тоді як Василь Костянтинович, начебто не помітивши цього, продовжив у тому ж дусі:

— Як вона почувається після багаторічного ув'язнення в чорній вежі?

Тут Януш нарешті запосміхався і з викликом запитав:

— Батьку, а вам не набридло поширювати плітки? Ви б Бога побоялися, чи що... Оно граф Лукаш не був тираном, навпаки — шляхетним дворянином, не те що його брат Альбрехт!.. Навіщо ж ви рознесли байку про чорну княгиню?! Це ж ваших рук справа, і ви ж найпершим знали, що це все брехня!.. Тим не менш, ви разом з тіткою Беат посіяли в душі Олени таку ненавись до чоловіка, що було очевидно: не жити їм разом.

Василь Костянтинович подивився на сина так, немовби вперше у житті бачив його. Кривдно, що Януш думає не як він, а зовсім по–іншому...

— Синку, зрозумій же, що Острог по праву наш... — почав князь.

— Ні, батьку, ви помиляєтесь. Острог належить Олені, нам же дісталися Турів, Слуцьк, Дубно та інші володіння. Хіба цього мало? Ви й без того казково заможні, навіщо вам ще й Острог?

Княжич запитально дивився на батька.

— Януше, зрозумій: ми князі Острозькі, але як можемо називатися цим ім'ям, не володіючи Острогом?! Я — єдиний законний князь Острозький, я, синку!.. Олена ж народжена незаконно, тож не має права володіти замком.

Очі сина сяйнули ненавистю, і він закричав:

— Права була моя матінка, коли називала вас бездушним тираном, охопленим настирливою ідеєю володіння!!! Скільки сил віддаєте ви цій марній битві за спадщину — не збагнути!!! Ви мерзенний і бридкий, батьку, як і всі ваші думки й діяння, народжені в запалі інтриг і пристрастей!.. Ви ж навіть не помітили, як згасла ваша дружина, моя матінка Зофія. Не бажаєте чути, як страждаємо без вашої уваги ми — ваші сини. А Олена... Вона прекрасна й чиста, немов янгол небесний! Якщо ви, батьку, захочете скривдити її, то на мою допомогу навіть не розраховуйте. Упокортеся, доки не пізно! Попереджаю по–доброму.

Проголосивши цю полум'яну тираду, Януш вийшов геть із кімнати, голосно ляснувши дверима. Василь Костянтинович розгублено подивився услід княжичеві. Він щиро не розумів, чому його старший син налаштований так войовничо проти власного батька. Адже всі інтриги затіваються для процвітання магнатського роду Острозьких, а цей, здавалося б, розумний хлопець не бажає сприйняти цю істину. Шкода, дуже шкода...

Острозький замок, травень 1573 року

З моменту трагічної загибелі Дмитра Федоровича Сангушка минуло близько дев'ятнадцяти років, а Олена майже не змінилася. Час немовби зупинився, зберігши їй молодість і красу. Здавалося, сама доля компенсувала у такий спосіб її понівечене життя...

Потрапивши