Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

неодноразово бував тут, оскільки князь Василь Костянтинович просив папери впорядкувати. От я все по скринях і розіклав. А коли доповідав князеві про різні проекти, то він тільки рукою махнув. Будівництво, мовляв, грошей великих коштує, не до проектів зараз.

— Так і сказав? — здійняла брови княгиня.

— Так і сказав! — азартно кивнув Дем'ян. — А тим часом, проекти там досить цікаві.

— Це які ж, наприклад?..

— Приміром, ще дід вашої світлості — Костянтин Іванович — вирішив побудувати лікарню. А батько ваш — Ілля Костянтинович планував школу для бідних звести. А о–о–он там...

Парубок кивнув головою на віддалену велику скриню і чомусь зашепотів:

— Хто цей проект представив — невідомо. Зате і креслення докладні, і малюнки є, і навіть весь кошторис розписаний: скільки каменю, скільки лісу, скільки чого — до останнього цвяшка!

— Але ти так і не сказав, що ж там за проект такий цікавий? — пильно примружившись, мовила княгиня.

— Там, ваша милосте, проект АКАДЕМІЇ! — захоплено прошепотів Дем'ян. — Та ви самі гляньте, яка краса!..

І юнак розкрив скриню. Олена підійшла, взяла перший же малюнок згори. На ньому був зображений величний ошатний будинок.

— Так, маєш рацію, краса академії вражає, — підтвердила вона.

— Ще б пак! — захоплено вигукнув Дем'ян, і очі його спалахнули непідробним захватом. — Та якби вдалося звести отаке диво, це скільки ж навчених різним наукам людей можна було б там виховати?! Це величне діяння, поза сумнівом, на віки вічні прославить ім'я такого благодійника...

Дубенський замок, літо 1574 року

Сидячи у своєму кабінеті, Василь Костянтинович перебирав векселі. От ще одна вигідна угода: він знову позичив гроші одному з місцевих шляхтичів — отже, невдаха–марнотрат через місяць–другий позбудеться своїх земель... Острозький жодної секунди не сумнівався, що виграє суд. І все–таки...

Князь утомлено відсунув папери. Так, він з кожним днем багатіє — а який сенс?! У родині розлад. Дружина померла. Троє синів ворогують між собою. Та й як їм жити у світі, якщо під одним дахом зібралися різновірці?..

Зараз він чекав звісток від Дем'яна, який виїхав виконувати чергове князівське доручення. Але минали дні, а парубок все не повертався. Що за огидну звичку він останнім часом завів: затримуватися то там, то тут?! І начебто скрізь у справах затримується, а все ж таки варто переконливо нагадати зухвальцю, хто з них двох князь, а хто — служник!..

Як виснажує чекання! Ні, рішуче ні на кого не можна покластися...

А може, самому взяти та й з'їздити до племінниці, щоб переконати її продати Острозький замок?! Тільки б вона погодилася, тільки б погодилася...

І правда, нікому не можна довіряти! Отже, треба діяти самому.

Наступного ж дня, плекаючи в душі найрайдужніші надії, Василь Костянтинович відправився в Острог.

Острозький замок, літо 1574 року

Після від'їзду Дем'яна минув місяць. Натхненна палким юнаком княгиня розгорнула бурхливу діяльність по втіленню в життя ідей діда й батька. Вона викликала землемірів з вимогою ретельно переміряти ділянку, розмічену на плані майбутньої академії. Розпорядилася про закупівлю лісу й каменю для будівництва. Згадувала, як часто останніми роками супроводжувала Лукаша в поїздках, як граф перебудовував свій родовий замок у Шамотулах, як довкола нього потихеньку починали рости один за одним будиночки ремісників, крамниці ювелірів, маленькі магазинчики булочників, м'ясників, школа, лікарня... і навіть друкарня.

За прикладом покійного чоловіка, Олена також захотіла створити в Острозі щось схоже. Місця тут вистачає, тож незабаром кожен клаптик землі буде повністю задіяний!.. У мріях княгиня поринала в далеке майбутнє. Бачила, як на місці обабіч яру й молодого дубового гайка з'являється лікарня. А отут, на колишньому пустирі, зарослому рясною кропивою, виростають корпуси Академії. А неподалік церкви виросте школа для незаможних... Що іще може вона зробити для рідного Острога?

І добре б, якби серед студентів або хоча б учнів якось знайшовся її зниклий безвісти син... Синочок!..

Після смерті Лукаша в Олени не було ніяких любовних зв'язків, хоча холостяків, охочих пов'язати долю з багатою спадкоємицею дому Острозьких, вистачало. Однак княгиня ні до кого не виявляла інтересу, а жила лише нав'язливою мрією, що причаїлася у найзатишнішому куточку її знудженого серця. То була мрія про зустріч із давно загубленим сином.

В один із днів, коли Олена повністю перебувала під владою подібних думок, до неї в гості навідався дядечко Василь Костянтинович. Ще тільки під'їжджаючи до замку, він звернув увагу, як разюче змінився Острог. Зникли пустирі: тепер на їхньому місці йшло бурхливе будівництво. Неподалік монастиря шумів молодий дубовий гайок. Замок буквально потопав у зелені розкішного парку, невеликі клумби розливали довкола квіткові пахощі, галявини були акуратно підстрижені, садові доріжки вимощені цеглою. Усюди відчувалася дбайлива рука хазяєчки.

Княгиня зустріла родича тепло й радо. Оскільки саме настав обідній час, був накритий розкішний стіл з надлишком гарячих став і всіляких смаковин. Василь Костянтинович був уражений всім побаченим, хоча й намагався всіляко приховати свої почуття. Він очікував зустріти в Острозі змарнілу, сварливу вдову, худу й кощаву, зі стурбованим поглядом мегери. А його приймала молоденька, сповнена життя красуня. Трясця б її матері...

Князь сумовито й нервово озирався довкола, подумки підраховуючи витрати княгині на прикрашення Острога, на будівельні роботи тощо. Тільки одна думка заповнювала його мозок: «Скільки ж грошей викинула на вітер княгиня? Скільки МОЇХ грошиків пропало?..»

Отже, поки князь подумки прикидав збитки, марнотратна племінниця щебетала про свої грандіозні плани:

— Дядечку, уявіть, саме зараз я добудовую лікарню! Таку точнісінько, яку хотів звести ще мій дід, ваш батько — Костянтин Іванович. А після цього почну будували школу, як мріяв мій тато, ваш братик — Ілля Костянтинович.