Рольф Бломберг - Золото і анаконда

хоч ні, але ми вбили тоді дев’яносто свиней! Крім того, ще й спіймали багато поросят — вони перебиралися через річку на спинах у старих свиней. Звичайно, — вів далі Хорхе, — пишатися тут нічим. Це було не полювання, а справжнє вбивство. Але свині потім помстилися мені. Невдовзі трапилось, що мене з двома мисливськими собаками оточило стадо саїнос — велике, сотні на дві. Сам я врятувався на дереві, але від моїх собак тільки клапті залишились. І я був безсилий допомогти їм…

Ліно теж розважав нас біля табірного вогнища. Він грав на гітарі й співав, і це було зовсім не те, що «тру-ля-ля» чорного Хокке! Ліно мав чудовий голос і великий запас пісень — самба, порро і як там вони ще називаються…

Восьмий член експедиції, Лабал, звичайно вже спав такої пізньої пори. За гамак йому правила господарська сумка, а за ковдру — волохатий рушник, отже, мавпеняті було і м’яко, й тепло, й затишно. Коли ранок був холодним або йшов дощ, Лабан так само неохоче залишав свою сумку, як ми гамаки й ліжка. Однак нам ніколи було вилежуватися, ми мали досить роботи і в погану погоду. Тому на світанку нам доводилося вставати, хоч і всі бурчали й протестували.

Коли Лабана будили, він, сонний, визирав із своєї сумки, позіхав на весь свій маленький рот і пробував знову сховатися в постіль. Але ми рішуче заперечували проти того, щоб він лежав і ніжився, коли всі інші вже повставали. Дуже неохоче, лаючись, Лабан вилазив із сумки і йшов шукати кущика або гіллячки, які правили йому за вбиральню. Потім прямував до кухні, де на нього чекав сніданок. Він так само, як і ми, любив починати день спілим бананом і чашкою кави, а трохи згодом, перед тим як братися за роботу, попоїсти чогось тривнішого, наприклад, копченої риби, печених бананів чи вівсяної каші з диким медом.

Торгні був задоволений Лабаном. Кумедна маленька мордочка мавпеняти, на якій була завжди написана світова скорбота, навіть за найсмішніших і найбезглуздіших ситуацій, якнайкраще годилась для фільму. Це був справжній мавпячий Вестер Кітон, тільки набагато темпераментніший за славнозвісного американського артиста. Лабан умів гніватися так, що аж іскри летіли, — наприклад, коли ми садовили його на обрубану знизу ліану і йому доводилося дряпатись аж на саму верхівку, щоб потім злізти по стовбуру дерева на землю. Як і всі ми, Лабан мав свої недоліки, і серед них не останнє місце займали лінощі.

— Не забувай, Лабане, що ти мавпа, — казали ми, — а мавпи завжди лазять по деревах.

— Бо вони змушені лазити, — сердито відповідав Лабан (принаймні ми так його розуміли). — Але мені що там робити? Листя і фруктів мені не треба, бо я й так наївся каші, що мало живіт не трісне!

— Саме тому тобі й корисно трохи полазити. Треба рухатись, не сидіти на місці… — наполягали ми.

— А ви стоятимете й шкіритимете зуби? Спробували б самі полізти на дерево по сніданок, то взнали б, яка це приємність. Якщо говорити щиро, то ви просто садисти! А врешті коли так, — додавав Лабан, починаючи свою важку мандрівку по хиткій ліані, — то я теж можу вам дошкулити.

Після цього він вилазив на гіллячку над головою котрогось із нас і надзвичайно влучно обливав його — ви розумієте, звичайно, що я маю на думці!

Однак це зовсім не означає, що ми завжди не мирилися з Лабаном. Можна часом посперечатись, полаятися і, незважаючи на це, залишитись друзями. До того ж Лабан був ще малий, зелений, тому його треба було потроху виховувати. Коли він, наприклад, сам не міг збагнути, що свіже листя для його шлунку краще, ніж аркуші з мого щоденника, то доводилося силоміць втовкмачувати йому це.

До речі, мушу сказати, що такої всеїдної істоти, як Лабан, я ніколи не бачив. Він завжди їв разом з нами, а після цього з задоволенням починав жувати все, що траплялося під руку — піретрум, динаміт, магнітофонну стрічку і таке інше.

Проте ми не раз також одержували від Лабана зворушливі докази щирої відданості. Він ненавидів воду, та коли ми купалися — відважно плив до нас. Найбільше йому подобалось сидіти в когось із нас на плечі. Це не завжди було приємно, особливо коли він, щоб не впасти, чіплявся хвостом за вашу шию, а температура в затінку досягала тридцяти-сорока градусів. У таких випадках його знімали на землю. Лабан гнівно протестував і пробував вилізти знову, але варто було на нього нагримати, як він одразу ж втихомирювався. Та як тільки він помічав, що ви чимось захопилися і не звертаєте на нього уваги, то відразу тихо, дуже обережно, намагаючись стати якнайлегшим, знову дряпався вам на плече. Він повторював це без кінця і врешті залишався сидіти на улюбленому місці: серце ж не камінь.

16
У ІНДІЙЦІВ ПЛЕМЕНІ КОФАНІВ

Пропливши тиждень по річці Сан Мігель, ми вперше зустріли індійців з племені кофанів. Зустріч відбулася біля притоки Сан Мігель — річки Кебрада дель Конехос. Кофани — високі, ставні люди. Чоловіки, дужі, показні, одягаються в так звані кушма — щось схоже на тоги, а на шиї носять цілі кілограми фарфорового намиста. Мочки вух і носові хрящі в них проколено і в отвори, встромлено барвисті пера папуги. Обличчя химерно розмальовано ачіоте — червоною рослинною фарбою. Багато хто носить на голові розкішні убори з пір’я, а на шиї — намисто з іклів ягуара.

Жінки одягнені й розмальовані далеко скромніше. Власне, це характерно для більшості диких народів (на відміну від так званих цивілізованих): чоловіки в них прикрашаються пишніше, ніж жінки.

Вождь цього селища — він був водночас і верховним вождем усіх кофанів — мав християнське ім’я Франсіско. Це був чоловік років п’ятдесяти з розумним енергійним обличчям. Він здавався жвавішим за інших індійців, які були дуже поважні й стримані.

Через кілька днів, коли я ближче познайомився з Франсіско, він признався, що сам не кофан і навіть не чистокровний індієць. Він народився зовсім в іншій