Рольф Бломберг - Золото і анаконда

Невелике плем’я тете живе між річками Агуаріко і Сан Мігель, але де саме — ніхто не знає. За розповідями мандрівників, воно дуже схоже на дике плем’я аука в східному Еквадорі, яке я відвідав 1949 року. Очевидно, індійці тете — маленька група племені аука, яка вирішила переселитися далі на північ. Спосіб життя в них дуже примітивний, вони ходять зовсім голі. Кажуть, що ці люди відзначаються великою войовничістю і не хочуть мати жодних справ ні з білими, ні з індійцями, які живуть у сусідстві. З ними не раз пробували налагодити дружні стосунки, але все було марно. Кілька років тому до дикунів пробрався католицький місіонер із двома супутниками. Одного з них індійці вбили, а сам місіонер з другим супутником ледве втік.

Я ж думаю, що про індійців тете можна сказати те саме, що й про багато інших племен Амазонас: вони нікому не чинять зла, поки їх ніхто не чіпає. А білих вони зустрічають неприязно, бо добре знають, що з їхньою появою завжди пов’язані великі неприємності. Якраз у цих місцях, довкола річки Путумайо, білі уславились надзвичайно жорстоким ставленням до індійців, особливо в кінці минулого століття і на початку цього, коли тут добували каучук. Десятки тисяч індійців було вбито, часто після страшних тортур, до того ж по берегах річки Путумайо білі постійно влаштовували безжальне полювання на рабів. Усе це добре запам’ятали індійці, тож не дивно, що багато племен, котрі раніше мали зв’язки з білими, тепер подалися в глиб джунглів, аби там жити собі в мирі і спокої.

У тому місці, де ми зустріли еквадорця з помічником-індійцем, річка Сан Мігель стає дуже бурхливою. Вкриті піною пороги і підступні вири дуже швидко переконали нас, що тут не так просто плисти човном.

На одному завороті, де течія була особливо швидка, гвинт нашого човна вдарився об камінь і зламався. Ми хотіли дістатися до берега з допомогою весел і жердин, однак течія підхопила човен і швидко понесла вниз. Ми з Куртом вискочили на мілкому місці і спробували притримати його. Але де там! Наше суденце й далі з блискавичною швидкістю мчало вниз, а я і Курт, учепившись за борт, пливли тепер за ним. Раптом ми почули:

— Негайно пускайте, бо розіб’єтесь!

Човен з усього розгону несло на камінь. Ми вмить відпустили борт і спробували доплисти до берега. Мені пощастило вибратись на сушу десь аж за сто метрів від того місця, а Куртові довелось гірше: він наковтався води і зовсім знесилів. Однак він не розгубився — набрав у легені повітря і плив на спині, аж поки ми його не виловили з човна, який після сутички з каменем розвернувся і знову рушив угору проти течії — до того ж досить швидко, тому що всі налягли на весла.

Виявилось, що наш новий товариш, еквадорець, добре знає річку. Два наступні дні він був у нас за лоцмана, і ми посувалися вперед більш-менш щасливо. Але виснажились до краю. З кожним днем Сан-Мігель ставала бурхливішою і мілкішою. Тепер ми тільки в деяких місцях вмикали мотор. Нам раз по раз доводилося вилазити з човна і, чалапаючи по воді, тягти його проти швидкої течії. Водночас треба було остерігатися, щоб не наступити на хвостоколів, які аж кишіли в річці. В’їдливі мухи теж не давали нам спокою.

За кілька годин до того, як починало смеркати, ми ставали табором десь на піщаному березі. Ліно розпалював вогнище і готовив їжу, інші напинали намет, намагаючись влаштуватися якнайзатишніше. Поки варилася вечеря, кожен щось робив. Курт і Олле вовтузились з кінокамерою і апаратом для звукозапису — за ними треба було доглядати, як за малою дитиною, — запаковували зняті вже плівки, прослухували магнітофонну стрічку і записували з щоденник усе, що було зроблено за день. Торгні допомагав їм. Ми з Муньосом розбирали і препарували свої знахідки — більш чи менш рідкісних тварин. Хорхе, пристрасний мисливець, брав рушницю і йшов у ліс або пробував щастя з остенем на річці і часто повертався з якою-небудь здобиччю. Він усе сподівався, що зустріне «ель тігре», однак, хоч ми скрізь бачили сліди цього плямистого хижака, Хорхе жодного разу не пощастило зустріти його. Зате він двічі приносив оцелота[5] — і то добре!

Коли ж якогось вечора Хорхе не міг довести нам своє вміння володіти рушницею, то надолужував біля вогнища, розповідаючи про різні мисливські пригоди. А розповідей у нього був невичерпний запас, цікавіших за найкращий пригодницький роман. Хорхе був природжений оповідач, його міміка, звуки і жести так правдиво відтворювали подію, про яку він розповідав, що ми мимоволі хапалися за пістолети.

Якось у Пуерто Асіс Торгні наслухався розповідей Хорхе, і йому цілу ніч снилися ягуари. А коли вранці на вулиці заревла корова, він схопився з ліжка і забігав по кімнаті, шукаючи рушницю і вигукуючи: «Ель тігре! Ель тігре!» Тільки коли Хорхе голосно зареготав, Торгні отямився.

— Послухайте, як осоромилися колись два мисливці, полюючи на ягуарів на річці Путумайо, — розповідав Хорхе. — Вони побачили з човна ягуара, що перепливав річку, і вистрілили в нього, але не влучили. Ягуар повернувся, поплив просто на них і почав дертися в човен. Перелякані мисливці стрибнули у воду. А коли вибрались на берег, то побачили свій човен, який уже завертав за кущі, і в ньому ягуара — він сидів собі страшенно задоволений і вилизував шерсть…

А от 1938 року було одне надзвичайно вдале полювання.

Мені такої здобичі ніколи більше не довелось мати. Я служив тоді в колумбійському військовому флоті. Наша канонерка стояла на річці Путумайо. (Хорхе має багато медалей за майже легендарні подвиги у війні з Перу). Якось ми побачили, що річку перепливає велике стадо саїнос — диких свиней. Їх там було голів із шістсот або й сімсот. А нам якраз треба було за всяку ціну роздобути харчів для людей. От я й вирушив із двома матросами на моторному човні по котлети. У нас був із собою кулемет і сокири. Хоч вірте,