Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Добре, гамба! — охоче відгукнувся хлопець. — Буду поспитай усе!

Та не встиг він підступити ближче й «промовити слово, як тубілець схопився, сперсь на лікті, витяг в'язи й утупив погляд у малого. Павел помітив, як обличчя йому проясніло й пом'якшало, очі наллялися вологою, брови наче зламались, а товсті губи затремтіли: «Домбо, тамо-тамо!..» Потім тубілець тихо скрикнув, почав бити себе по голих колінах, торочачи слово «тамо-тамо», й по його темно-шоколадових щоках побігли великі сльози.

Першу мить Домбо дивився на все це, немов уві сні. Він зупинився, здивовано блимнув на старого негра, тоді перевів погляд на географа й нерішуче підступив до незнайомого. Та коли старий заговорив щось його рідною мовою й заголосив, ляскаючи себе долонями, Домбо кинувся до нього, вчепився йому на шию й собі заплакав.

Балканов розгублено кліпав очима. Що трапилось? Що сказав оцей старий хлопцеві? Чому раптом заголосив?

А може, це зустрілися близькі люди? Бува й справді вони з одного племені?

— Домбо, друже, — тихим та схвильованим голосом озвався Павел. — Хто ця людина? Чому ти плачеш, Домбо?

Почувши географів голос, хлопець збентежено підвів голову.

— Чому плачеш, друже мій? — перепитав Павел.

Негреня, подивившись на старого, ласкаво погладило йому голі коліна, м'язисті руки, поправило розкуйовджене пір'я на сивуватій голові, притулилося до нього й щасливо всміхнулось:

— Ой, гамба, це не людина!

Павел знестямки засміявся:

— Чом це «не людина»! І я людина, й ти людина, й він теж людина! Але хто ж цей чоловік!

Домбо чи не вперше чув португальською мовою слово «людина», тому заперечливо покрутив головою:

— Не людина, гамба! Це — мій тамо-тамо!

— Тамо-тамо? — стенув плечима Балканов. — А що воно за «тамо-тамо»?

Домбо, як звичайно, заходився словами й на мигах пояснювати, аж нарешті Павел збагнув: цей тубілець — Домбів батько!

— Невже тамо-тамо? — здивовано спитав він.

— Так, гамба!

Павел придивився до малого, потім до старого — таки щось є! Рисочки татуїровки в обох були достоту однаковісінькі. Точно збігались і кола круг очей, навіть зображення папуги на лівих руках однакові. Від хвилювання Балканов не знаходив слів.

— Ой гамба, ти добре роби! Рятував мій тамо-тамо! — лопотів Домбо, а з очей йому сипалися дрібненькі зернятка сліз. — Мій тамо-тамо добрий, дуже добрий! Він залишайся живий! Добрий дух рятував тамо-тамо. Інші з нашої хатини всі неживі! Тільки тамо-тамо — живий!

А старий тим часом захоплено милувався стрункою чорною постаттю сина, його вже набубнявілими м'язами, довгими пальцями рук, міцними ногами, ніжною, мов тонке мереживо, татуїровкою шкіри, дорогими разками різноколірного намиста на шиї та гарними сережками.

— Як звуть твого батька? — по хвилі спитав Павел.

— Мій тамо-тамо звуть Камбела! — відповів Домбо, обтираючи кров, що бігла батькові по бороді.

Старий тубілець розгублено кліпав великими чорними очима то на географа, то на сина, сміявся, показуючи дві низки білих, мов порцеляна, зубів. Потім переводив погляд на жовту шкіряну кобуру, що лищала в Домба при боці, й злякано сахавсь.

Та найдужче за все цікавила його синова татуїровка. Можливо, згадав він той день по великих дощах, сьомих у Домбовому житті. Тоді Камбела полював на Високій горі й повернувся додому з багатою здобиччю: встрелив птаха марабу. З пір'я того птаха Камбела зробив собі оздобу на волосся, а найгострішою кісточкою татуював сина, добре затираючи кожну подряпинку глиною. Багато днів пролежав тоді Домбо на колінах у батька й терпеливо чекав, коли нарешті його обличчя стане таке люте, що наганятиме жаху геть на всіх ворогів племені…

Добрих дві години минуло в розмові, в якій лише Сімоне Альварес не взяв ніякісінької участі.

Раптом Камбела звівсь на ноги, поглянув на сонце, вдарив себе кулаком у груди й повагом урочисто відчепив з свого вуха величезну сережку із слонової кістки. Потім зігнув ліву ногу в коліні й, стоячи так, подав «сережку» географові, щось промовляючи при цьому. Тубілець уже відпочив і оклигав.

— Що каже твій тамо-тамо? — розгублено спитав Павел.

— Біле кільце зроблене, з ікла гумба-гумби, — пояснив Домбо. — Тамо-тамо сам убивай гумба-гумбу. У кільці сховано великий сила. Тамо-тамо дає кільце гамбі. Кільце береже гамбу від злий дух.

Камбела слухав, як його син хвацько розмовляє мовою білих, і всміхався. Взявши сережку, Павел заховав її в торбу. А негри неначе тільки цього й чекали. Вони з радощів аж підплигнули й заляскали себе по колінах, підігнувши ліву ногу й блимаючи проти сонця. Потім здійняли праву ногу, щось вигукнули мовою бігів. Домбо, витанцьовуючи, подався до клунків, проминув насупленого Альвареса, дістав свою марімбу, смикнув за струну, й інструмент глухо та сумно застогнав. Камбела зробив спритний пірует, став, немов для стрільби, загрозливо гаркнув і підстрибнув. Знову озвалась марімба, й Камбела зробив чергове па. Потім заходився вправно орудувати списом, немов смертельно вражав уявного ворога, а тоді вишкірив зуби й люто та голосно заверещав.

Це тривало кілька хвилин. Павел замислено стежив за танком негрів, за їхніми щасливими обличчями й сяючими очима.

Тільки Альварес, лежачи в сухому листі, підіклавши руки під голову, стежив за неграми холодним, ворожим поглядом.

Стомлені танком, Домбо з Камбелою посідали відпочити. Павел і собі вмостивсь на поваленому стовбурі й заходився розпитувати старого про мукасекерів та гаубау. Але той так далеко ніколи не ходив, однак дорогу до річки Кубангу знав добре. Певний час Камбела працював у копальнях, аж потім його забрали на поблизьку плантацію. Один невільник, який працює в бурів, казав Камбелі, що тут десь подорожують двоє білих і з ними чорний хлопчик, а в хлопчика буцімто на руці зображено тотем