Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Роззирнувшись навколо, Сміт побачив білу пляму скам'янілого Шафферового обличчя й вісім паралельних смуг, проораних пальцями в кризі. І не встиг Шаффер сповзти до краю слизького даху, як Сміт, якомога далі спустившись на правій руці, лівою схопив Шаффера за зап'ясток з такою силою, що той, попри свій розпач, скривився від болю.

Кілька секунд вони лежали на слизькому схилі без жодного поруху, доручивши своє життя міцному лезу Смітового ножа. Потім Шаффер за допомогою Сміта почав дюйм за дюймом повзти вгору. Через півхвилини він був уже поруч зі Смітом.

— Це все ж таки ніж, а не кригоруб, — різко промовив Сміт, — і я не вимагав би від нього надто багато. Другий ніж є?

Шаффер заперечливо похитав головою. Говорити він ще не міг.

— А щось гостре? Такий самий заперечливий знак.

— Ліхтарик?

Шаффер кивнув головою, сягнув лівою рукою за пазуху маскувальної куртки й таки дістав ліхтарика.

— Відкрутіть кришку! — наказав Сміт. — Викиньте її. І батарейки теж!

Шаффер підніс ліхтарика лівою рукою до правої, яку все ще стискав Сміт, відкрутив кришку, вийняв батарейки і потримавши тепер порожній циліндр ліхтарика, щосили ввігнав його в кригу перед собою. Покрутив правою рукою — і Сміт відпустив її. Шаффер залишився на місці. Усміхнувшись, Сміт сказав:

— А тепер потримайте мене.

Шаффер стиснув Смітів лівий зап'ясток. Дуже обережно Сміт відпустив руків'я ножа, готовий щомиті вхопитися за нього знову. Але Шафферів ліхтарик тримався міцно. Намагаючись не робити жодного зайвого руху, Сміт витяг із деревини рятівного ножа й передав його Шафферові. Тоді видобув линву, обмотав її кілька разів навколо себе, а вільного кінця закріпив навколо Шаффера. Нарешті запитав:

— З ножем і ліхтариком виберетеся?

— Чи я виберусь? — Шаффер усміхнувся — вперше за ці кілька хвилин. — Хіба ви не бачили, як мавпа вилазить на кокосову пальму?

За п'ятдесят футів над ними Мері одійшла од вікна й поклала бінокль на комод. Руки в неї тремтіли, і бінокль дрібно зацокотів по скляній поличці. Потім вона повернулася до вікна й почала опускати вниз линву з прив'язаною до неї гайкою.

Сміт подолав за допомогою линви кілька останніх футів похилої частини даху, піймав простягнену Шафферову руку, дістався на рівну площину й звівся на ноги. Відразу по цьому він відмотав решту линви з себе. Шаффер, хоча надворі й стояв тріскучий мороз, втер зарошене рясним потом чоло.

— Брате! — Він знову втер чоло. — Якщо коли-небудь я зможу ще зробити вам маленьку послугу, наприклад, позичити на квиток…

Сміт усміхнувся, знизав плечима й, ступивши крок уперед, упіймав кінець линви, яку опустила Мері. Потім хутко прив'язав до неї свою нейлонову линву й двічі легенько смикнув. Мері потягнула линву вгору. Сміт почекав, поки Мері, двічі трохи натягнувши линву, сповістила, що надійно її закріпила, й поліз угору.

Він був якраз на півдорозі до вікна, коли знову визирнув місяць. У своїй формі альпійського стрільця Сміт був аж надто помітний на тлі білуватого замкового муру. Він застиг, не зважуючись ані поворухнутись, ані навіть подивитися вниз чи вгору, щоб не привернути до себе чиєїсь уваги.

За двадцять п'ять футів нижче від нього Шаффер напружено дивився вниз. Там, біля підніжжя, все ще вартували солдати з собаками. Досить було комусь із них випадково поглянути вгору — і Сміта неодмінно помітили б. Якесь шосте чуття раптом наказало Шафферові подивитися вгору — і він укляк на місці. Вартовий, ще раз обійшовши зубці, спинився, спершись руками на парапет, і дивився кудись у долину — можливо, стежив, як згасають останні вогні пожежі. Якщо він переведе погляд хоч трохи вбік — все скінчиться, ще й не розпочавшись. Шаффер повільно звів пістолета з довгим глушником і, за поліційною звичкою, підпер його лівим зап'ястком. Він не сумнівався, що вб'є вартового одним пострілом, лише вагався, коли саме стріляти. Якщо дочекатись, поки їх помітять, то вартовий може дати попереджувальний постріл або ж устигне сховатися за зубцем. Якщо вистрілити відразу, то вартовий, звісно, не встигне подати сигналу своїм. Але тоді труп може впасти на дах станції і далі в долину, до солдатів з собаками. Хоча ні, вирішив зрештою Шаффер, від удару кулі вартовий скоріше за все поточиться назад. Шафферові досі не доводилося стріляти в людину, яка нічого не підозрює, але тепер він був ладен зробити це. Затамувавши віддих, Шаффер почав поволі натискати на гачок.

Місяць сховався за хмари.

Так само поволі Шаффер опустив зброю і знову витер чоло.

Сміт нарешті дістався до вікна, вліз у нього й двічі смикнув за линву, даючи Шафферові сигнал підійматися. В кімнаті було зовсім темно. Сміт лише встиг помітити залізне ліжко, до якого було прив'язано линву, коли дві руки обвинули його шию і дівочий голос щось замурмотів йому просто на вухо.

— Годі, годі! — запротестував Сміт. Він ще не встиг перевести дух і раз у раз набирав повні легені повітря. Та потім він, зібравшись на силі, обійняв і поцілував Мері. — Порушення всіх правил, та й годі! Але цього разу я про нього не доповім.

Вона все ще стояла, прихилившись до нього, коли у вікні з'явився лейтенант Шаффер, важко перевалився всередину і впав на ліжко.

— В них у цій дірі що, немає ліфтів? — обурено промовив він, жадібно ковтаючи ротом повітря.

— Мало тренувалися… — буркнув Сміт. Потім підійшов до дверей, увімкнув світло й ту ж мить знову вимкнув. — Чорт! Утягніть линву й запніть фіранки!

— Так поводилися з рабами на римських галерах, — гірко відгукнувся Шаффер.

Але за десять секунд линву було втягнено й фіранки запнуто. Сміт тим часом поставив ліжко на місце. Згорнувши линву, Шаффер поклав її до полотняної торби, де, крім маскувальних костюмів та автоматів, лежали ручні гранати й вибухівка в пластикових пакетах. Щойно він знову зав'язав торбу, в замку зарипів ключ.

Сміт жестом наказав Мері залишитися на місці, а сам поспішив стати за двері. Шаффер, попри своє виснаження, по-котячому нечутно розпростерся на підлозі