Фред Унгер - Заборонена кімната

коли я випростався, клацнули двері ліфта і в кінці коридора з'явилась жіноча постать. Срібляста вечірня сукня, черевички на високих підборах, яскраво-червоні нігті. Здивовано глянула на мене, я на неї. Це була Клер.

— Що це? Карнавал? — спитала.

— Ні, лише заклад, — відчайдушно збрехав я. Нічого ліпшого, на жаль, не придумав.

Клер оглянула мене з ніг до голови. Потім зиркнула на номер на дверях, біля яких я стояв. Примружила очі.

— На що ж ви закладалися?

— На жаль, це виключно для чоловіків. Занадто грубо для жіночого вуха.

Вона розтягнула рот у посмішці.

— Я не соромлива.

— Зате я! — промурмотів.

Голоси за дверима наблизилися. Треба було зникати;

— Мушу негайно вниз, — пояснив я. — Бо інакше Франк мене обдурить.

Кинувши серветку професійним рухом через руку, вклонився і подався геть, метляючи фалдами. Спиною відчував — Клер дивиться вслід.

На розі коридора озирнувся. Співачка все ще стояла перед дверима, перед триста п'ятим. Вони саме відчинилися.

— Нарешті! — рикнув чийсь голос. Клер ступила за поріг, двері знову зачинилися.

Мені раптом стало трохи моторошно. Одне знав тепер напевно: осине гніздо, яке я почав ворушити, було більшим, ніж я собі уявляв.

2

За цей час Буллі встиг завести товариство.

Молодичка з шоколадною гривкою стояла поруч з ним, помахувала сумочкою і щось весело теревенила. Одна нога в неї вислизнула з черевичка — гостроносого, із страшенно високими закаблуками, і Буллі реготався, аж хапався за живіт, та підморгував їй. Можна було подумати, що вони давні друзі. Спантеличений, я зупинився.

Полетта Уден озирнулася. Всміхалася чарівно і — я навіть не йняв ліри своїм очам, — трохи кокетливо. Це була новина.

Свята треба святкувати, коли вони випадають. Та я по-дурному злопам'ятний.

— Ви мене сьогодні гарненько обдурили, — дорікнув я.

Поправила чубик.

— Пробачте. Я попереджала Ганнібала. Але він віслюк. Я вже намилила йому шию.

— Ганнібал — це парубійко із слонячим підборіддям?

Вона знову взула черевичок і тепер мала солідний вигляд.

— Він вирішив, що ви з газети. Вони гірші за стерв'ятників. Двох ми турнули, але третій приперся під маркою газового техніка. Неодмінно хотів фотографувати.

— Але ж репортери не приходять з трояндами.

— Скажіть про це Ганнібалові. Він гадав, що це новий трюк.

Буллі шкірив зуби. Я наступив йому на ногу, і більше він не посміхався. Має мозолі.

— З Ганнібалом я ще побалакаю по-німецькому.

— Спробуйте. Він вивчає германську філологію.

На все в неї була готова відповідь. Я склав зброю.

— Пробачте, але я мушу позбавитися цього фрака. Франк мене повісить. За три хвилини повернуся. Тим часом, Буллі, забезпечте нам найзатишніший столик у цьому бомбосховищі. Ясно?

Буллі скривився, ніби проковтнув скорпіона.

— Столика я віддав. За ним уже чверть години сидить компанія з театру. Немає навіть вільного стільця.

— Це мене не обходить, — незворушно промовив я.

Він лайнувся.

— Саме сьогодні, в суботу… Гаразд, пошукаю. Може, щось надибаю.

Полетта і Буллі пішли в бар, я ж поплентався до душової. Винувато постукав умовним сигналом. Був відсутній двадцять хвилин. Франк, звичайно, ошаленів.

Та він лише мовчки глянув на годинника, а це ще гірше.

— Пробач, — пробелькотів я, — забув стежити за часом. — Якщо адміністратор нічого не помітив, воно не страшно.

— Він стояв у холі…

— … І прислухався, чи я граю. Так-так.

Я ладен був надавати собі ляпасів. У Франка вже було кілька сутичок з цією гладкою свинею через усякі дрібниці, які той намагався роздмухати, приписати єврейській розхлябаності. З того часу я ігнорував його. А він мене ні. Вітався завжди з ввічливістю справжнього підлабузника. Хто знає, що він думав при цьому.

Поки ми мінялися вбранням, я поспіхом розповів про свої пригоди. Франк розгублено дивився на мене, тримаючи костюм у руках. Поли фрака волочилися по підлозі, та він не помічав.

— Лексе, — зрештою промовив перелякано, — кепські справи. Вона не повірить у заклад… Клер не обдуриш. Ти справді помітив, що вона увійшла до тієї кімнати?

— Ще не розучився рахувати. П'ята від ліфта.

Франк мовчки вліз у штани. В бляклому сяйві неонових ламп його обличчя було бліде як крейда. В трубах сумно сюрчала вода. Сичала пара. Сірі бетонні стіни сльозилися.

— Найкраще було б, — промовив він зненацька, — якби ви з Поллі пішли сьогодні у якесь інше місце. Гарних ресторанів чимало.

— Я не боягуз…

— У тім-то й річ. Та не треба зайвий раз випробовувати свою мужність. Бачить бог, ти їх зовсім не знаєш. Їхня жорстокість, ненависть, їхнє безмежне презирство до людей…

Він замовк. Стало зовсім темно. Світло відбивалося у Франкових окулярах. З крана капала вода.

— Я не можу зараз зупинитися, — відповів я, закручуючи кран. — Що я скажу Поллі, коли вона дізнається, що я бачив Наеглі і не поцікавився, звідки він узявся і куди подівся? Що я сховався, фліртував з нею в той час, як Наеглі…

Франк схопив фрак, натягнув на себе.

— Коли вони домовлялись зустрітися?

— О пів на першу.

— Я побалакаю з Буллі.