Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

її слів. У великій кімнаті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

— Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи… Є! Таке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затялись?

— Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — говорила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви менеще повезете до Вінниці. — Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.

— Той військовий?

— Еге.

Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

— Коли ти народилась?

— У липні сорок п'ятого, — зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий… Дев'ять місяців. Дев'ять!

— А як тебе по батькові?

— Петрівна.

— А мати?

— Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

— Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.

— Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитання, яке б насторожило дівчину. Почувався мореплавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глипнув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду раніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блокпосту сходив Карпань. Чому не припустити, що зійшли батько і Замрика? А потім?.. Куди вони поділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Невже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні виляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галасливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся па веранду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала картоплю.

— Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з довгим лушпинням. — Ти якийсь… якийсь…

— Який, мамо? — весело поцікавився.

— Якийсь незвичний, — вдивлялася у моє обличчя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.

— Є радість, мамо, є, — ствердив її спостережливість, заходячи в коридор.

Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши застіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть. Помітив мене й помахав молотком. У трубці пролунало коротке «алло».

— Це я, Арсен.

— А… Вже з'їздив?

— Тільки що вернувся.

— І як? Що там бахкає?

— Василь під грушею загинає бляху, — я перевів подих. — Сергію Антоновичу, вимальовується слід.

І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хвилювався.

— Що ж, вітаю, — мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. — Кінчик з клубочка виткнувся. Побачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.

— Воно таке, як у справі, — гаряче заперечив. — Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!

— Логічно, звичайно, — погодився слідчий. — Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахований. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубовенко, яка прижила з кимось дитину? Га?

Мені, враженому домислом слідчого, наче заціпило.

— Приїдеш — подзвони.

Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслідуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.

— Знову їдеш? — запитала мати, крутячи м'ясорубку.

— Трохи пізніше, — я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.

Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком угатив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.

Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинився коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашкетом.

— На дощ парить, — сказав.

Я поглянувна небо — ні хмаринки.

— Підведе ваш барометр.

— Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?

— З дощок зроблю.

Дядько Гаврило скривився.

— Я тобі виготовлю залізну.

Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.

— Не треба, дядьку.

— Дарма, Арсене, — сумовито-похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. — Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім — на голову сядуть. Але своє є своє: болить.

— А як Степан? — вихопилось у мене.

— Що Степан? — стенув плечима. — Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.

Він обминув веранду і зник за причілком, його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.

Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я несамохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.

Розділ п'ятнадцятий