Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

Так чи інакше, справа була вирішена. Для здійснення такого задуму досить було просвітити обличчя ультракороткими хвилями — звісно, не такими короткими, як для просвічування тварин, а найдовшими з усіх, що давав генератор. Як це зробити, Рая знала. Треба тільки реостатом змінити напругу в колі генератора. Зменшити її до краю, до дванадцяти тисяч вольтів і все.

Рая обережно пересунула движок реостата, що змінював напругу, аж до самого краю. Генератор мусів дати найдовшу хвилю. Проте, увімкнувши генератор, Рая ще раз перевірила приладами: так, довжина хвилі близько десяти сантиметрів…

Дуже обережно Рая підставила під проміння спочатку один бік обличчя, потім другий. Ніжне тепло полилося їй в обличчя — от як буває, коли людина, перебуваючи в тіні, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Рая уважно рахувала секунди: просвітлювання мало тривати не більше як десять секунд. Ось готова одна половина обличчя… ось і друга. Рая усміхнулася:

— Просто хоч організуй інститут краси з цим генератором. Волосся він зрощує, засмаглість надає… ах!

Так, Рая забула заперти двері — і до кімнати, до лабораторії вбіг Рома. Він безпорадно спинився на порозі, здивований картиною, що відкрилася перед ним. Рая себе просвічує… що таке?.. Проте, Рая вже опанувала себе. Вона спокійно витягла кишенькове дзеркало, спокійно ж подивилася в нього і, зневажливо повернувши до Роми голову на одну чверть, спитала:

— Що трапилося Ромо? Чого це ви такий здивований?

— Про… пробачте, Раю, але…

Обличчя Роми було таке безпорадне, він так вагався. Він доторкнувся рукою до свого волосся й несміло запитав:

— Адже не волосся ж вам?.. кхм…

Рая підкреслено спокійно розсміялася:

— Так, так, ваші здогадки дуже цікаві. Ні, Ромо, волосся в мене таке, що його просвічувати не треба.

— Отож, отож й я кажу — зрадів Рома.

— Я скажу вам, Ромо. Мені дуже ніколи було брати сонячні ванни. А засмаглість не лише дуже красива взагалі, вона, на мою думку, водночас дуже корисна. Наприклад, професор… професор Філінбері…

— Як?.. Тілімбері?..

— Ага, Тілінбері. Це ж, ви знаєте, відомий фізіолог. Так от, він доводить, що пігмент засмаглості дуже потрібний людині, він, цей пігмент грає ролю акумулятора вітамінів. От, я вирішила…

— Розумію, розумію. Тепер розумію. Та вам воно й пасує, Раю.

— Звісно, краще. Всякій людині краще, коли вона засмагла. Ось ви, наприклад: білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Проте, бувайте, мені вже час іти.

Несподівано розмова обернулася на суцільну неприємність для Роми: «навіть неприємно дивитися, такий він білий»… Ну і не везе!

Рая вже зачиняла за собою двері, коли Рома кинувся їй навздогін:

— Раю… Раю…

— Що таке?

— Одну хвилинку. Скажіть, скільки ви просвічували обличчя, щоб виник такий чудесний колір?

Рая лукаво усміхнулася:

— Недовго. Всього двадцять секунд на кожну половину обличчя. Спочатку одну, потім другу.

І вона зникла. А Рома стояв біля генератора, шепочучи:

— Двадцять секунд на кожну половину обличчя… спочатку одну, потім другу… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи про такого…

А Рая, швидко йдучи до виходу думала:

«Та й прізвище недоладне вигадала. Що то за Тілімбері? Тільки такий простак, як Рома, і міг повірити».

Проте, Рома вже забув про дивне прізвище. Він поспішав наздогнати Раю. Акуратно витер він хусткою правий бік обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди:

— П’ять… дев’ять… дванадцять… ой, пече! П’ятнадцять… фу-у, припікає… вісімнадцять… ой!

Він підскочив від генератора. І час уже був, бо шкіра на його обличчі почервоніла й набрякла. Її пекло, мов огнем. Рома доторкнувся пальцем до щоки — і скрикнув:

— Ой!.. Щось не так… ні, це просто такий сильний ефект. Адже Рая витримала…

І він героїчно підставив промінню другий бік, заплющивши очі: щоб бути красивим, треба страждати.

Але цієї секунди він почув голосний вигук за вікном:

— Ромо!.. Ромо!.. Скоріше сюди!

Це кричав Містер-Пітерс. Рома підбіг до вікна:

— Що трапилося?

— Скоріше сюди! Пацюки… З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Рома забув про біль у правій половині обличчя, забув про непросвічений лівий бік. Швидким рухом він вимкнув генератор, вистрибнув на двері й побіг надвір.

Містер-Пітерс був дуже схвильований. Він схопив Рому за руку і, не помічаючи різнокольоровості його обличчя, проговорив:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. Не такі, як оті, що їх ми бачили раніше… Вони зробили наскок на кролятник. Ходім. Я так боявся цього!

Вони швидко йшли двором. І Містер-Пітерс, нахиливши голову Роми до своєї, додав пошепки:

— Я певен, що це наша вина.

— Як?..

— Пам’ятаєш те просвічене зерно, що його пожерли пацюки? Оце воно й є. Ті пацюки перетворилися на гігантів. Е, що казати! Зараз сам побачиш…

Справді, для жартів місця не залишалось. Наперегони з Містером-Пітерсом і Ромою бігли робітники, несучи з собою рушниці. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість — все це вказувало на серйозний характер події. Сонце зайшло за обрій, по землі розстилалися сині присмерки. Електрику ще не засвітили. Містер-Пітерс прискорив ходу:

— Там щось робиться. Ромо, ходу!..

За рогом вони побачили Ганну. Вона бігла назустріч їм:

— На допомогу! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знов пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються вже й на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати — вона не встигла сказати. З-під помосту, на якому стояв склад, вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховище майнуло перед дослідниками, зробило кілька стрибків — і зникло в напрямі до кролятника. Скрикнувши, Ганна