Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

— Що але?

Проте Містер-Пітерс більше нічого не хотів сказати, крім уже знайомого:

— Почекай — побачиш.

Найщасливішою людиною з усіх був, безумовно, старий Андрій Антонович. Його щастю не заважало ніщо. Насамперед, він залишив раз і назавжди дома свою знамениту шапку. Тепер він ходив усюди з непокритою головою. Він гордо ніс її, немов весь час відчуваючи свою чудесну нову шевелюру. Та й справді, йому було чим похвалитися.

Лисини як не бувало. Навіть сиве старе волосся, немов соромлячись нових сусідів, і собі покоричнявішало. Густа нова рослинність вкрила всю голову. Вже тепер можна було зробити проділь на тому місці, що ще кілька днів тому виблискувало під світлом, як дзеркало. Але Андрій Антонович був проти проділя, хоч Рая пропонувала йому свої послуги в ролі досвідченого парикмахера. Вона весело казала:

— Тільки проділя не вистачає, Андрію Антоновичу. Давайте, я вам зроблю. Їй-право, кожна дівчина тоді закохається.

Андрій Антонович невблаганно відхиляв ці похвальні пропозиції і тільки усміхався на відповідь. Проте, в нього з’явилися нові знайомі й приятелі. Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь старий робітник частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось радилися з ним. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, що з пошаною дивилися на його нове густе волосся. А старий розповідав і з’ясовував на всі способи дивну подію, наслідком якої була розкішна шевелюра. Одне лише питання не щастило розв’язати Андрію Антоновичу, звідки взялося нове волосся.

— Ну, от, значить, те вилізло. Старе, значить. А там, у шкірі, значить, залишилися такі дірочки. З-під волосся. Тільки вони малесенькі такі, що волоссю там аж ніяк не пролізти. Воно б з охотою, та ходу йому немає…

Приятелі уважно слухали, похитуючи лисими головами.

— Ну, а те проміння, — продовжував Андрій Антонович, — те проміння розкрило ті дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш? Ну, от як у лазні. Там пара розкриває тобі все, розм’якшує шкіру — і весь піт виходить. Так і те проміння, як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить. Воно ж там було, тільки ходу йому той… крізь дірочки не було…

Але саме цього ніяк і не розуміли нетямкі розмовники. Вони із заздрістю поглядали на голову Андрія Антоновича, хитали своїми старими головами, — але не розуміли. Одверто кажучи, не зовсім розумів усе це і сам Андрій Антонович. Але — хіба міг він сказати це приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг.

Ми можемо втішитися лише тим, що дивне явище викликало певні сумніви навіть у самих молодих працівників науки. Олесь сперечався з Ромою, не припиняючи своїх гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягаючи ноги вгору стрілкою, доводив Ромі.

— Звісно, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…

— Та стань ти як людина, — гарячився Рома, — не можу я спокійно розмовляти, коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а замість обличчя перед очима самі ноги бовтаються…

— Навпаки, цим я навіть доводжу тобі правильність моїх думок, — відгукнувся Олесь, роблячи два кроки на руках.

— Себто?

— Дуже просто. От, тобі здається дивним, що на тій безплідній пустелі, на лисині, зросло волосся. Мовляв, там усі вже волосяні луковички померли: і коріння зникло…

— А хіба не так?

— Звісно, так, інакше б не було й лисини. Але…

— Ставай на ноги, я тобі кажу! В тебе, чортяко, все обличчя як буряк почервоніло. Вся кров у голову вдарила.

— Це й є мій доказ. Слухай, Ромо. Наше проміння так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що примусило знов почати працювати ті волосяні луковички. От, як до моєї голови зараз прилила кров, так і проміння, активізуючи шкіру й луковички, притягло до них свіжі соки. Ну, й почалося бурхливе зростання волосся. Гоп!..

Він спритно перекинувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокоювальні гімнастичні вправи, закінчив:

— От, я жену кров з голови назад. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А ось там, на голові Андрія Антоновича, — там ми не знаємо, як воно піде далі. Чи довговічна буде його нова шевелюра, чи ні?.. Зрозумів, нарешті, мою теорію?.. Хіба не добрі докази я подав тобі?

— Докази, звісно, непогані, барвисті… але не остаточно наукові. Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки… Якийсь віталізм… Ні, Олесю, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш.

— А якщо тобі мої докази не до вподоби, — іди до коровнику. Там на тебе напевне свіжа сметана чекає.

— І зовсім не дотепно…

— Скажи дотепніше.

— Та ну тебе зовсім!

І Рома подався з кімнати, залишивши Олеся закінчувати гімнастичні вправи на самоті.

Отже, якщо навіть наукові працівники не могли знайти пояснень, які б задовольнили всіх і підвели б справжній науковий ґрунт під дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба ми маємо право глузувати з вільних пояснень самого власника нової шевелюри? Звісно, ні. Тим більше, що теорія Олеся з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки; а приклад з кров’ю, яка прилила до голови, був дуже подібний до прикладу Андрія Антоновича, де фігурувала лазня з гарячою парою.

Щоб закінчити всі розмови про побутове, так би мовити — прикладне вживання ультракоротких хвиль в радгоспі «Перемога», згадаймо ще про один дивний випадок з нашою чарівною знайомою Раєю. О, безумовно, тут зовсім ні при чому було раптове захоплення віроломного Містера-Пітерса чорноокою красунею Ганною з її чорним кучерявим волоссям і ніжною бронзою засмаглості, яку вкривав ледве помітний ніжний пушок, зовсім такий, як буває на жовтогарячих персиках. Зовсім ні: навіть на думку такого нам не могло впасти. Просто, Рая чомусь дуже захопилася думкою про те, що засмаглість їй дуже пасує.

І справді, хіба не красиво: золоте волосся, навколо ледве засмаглого обличчя? Адже це лише підкреслить її тонкий рум’янець… не такий різкий, як у декого…