Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

твого батька. Чий батько виграв війну, тому найближчим часом нічого не світить. У Франції ти всього доб’єшся із запізненням років на десять». І радять йому податися до Німеччини, оскільки там молодому легше пробитися. Тамтешнє старше покоління війну програло, тому в фаворі будуть молоді.

Мені ця думка видалася цікавою. Павичу, либонь, теж, бо в романі «Остання любов у Царгороді» він повертається до неї, аби увиразнити її та розширити. Пустельник говорить одному з головних героїв — поручику Опуїчу: «Перемога не має дітей, має тільки батька. А поразка має сотню дітей. Ось і подумай, хто сильніший? І що стається після перемоги з переможцями? Страшний, бородатий, незнайомий тобі чоловік, озброєний до зубів, по вуха в грязюці, зненацька вдерся до твого дому, перелякав тебе на смерть своїм незнайомим запахом і злігся з твоєю матір’ю, перш ніж ти встиг вийти з кімнати й зрозуміти, що то твій батько. І таке сталося в усіх домах переможців. Відтоді й досі вони міцно тримають у руках своїх жінок, своїх коней і свою силу. А своїх дітей, тебе й твоє покоління вони триматимуть у своїй тіні та на повідку, аж поки ви почнете рахувати сиві волосини на голові. А тепер глянь на інший ворожий мундир, у двір сусідньої держави, яка програла війну твоєму батькові… Там батьки повернулися додому, ніби побиті собаки, розгромлені вщент. Армія переможених батьків заполонила бідою всю їхню країну. І що сталося потім? їхні сини, твої ровесники, які не тримали тоді в руках зброї, не відчували вини за програну війну. Вони не мали жодних гріхів на душі, жодних перепон перед собою, не мали батьків, які тримали би їх в узді. Тому вони нині сміють усе, чого ви ніколи не сміли. Вони сміють усе, що сміли ватні батьки».

Дайта береться за каструльку, повертаючись до господарських справ.

— Щось у цьому є. Тільки це не твій випадок.

Вона права.

На Афганській війні воювали хлопчаки — діти. Батьки лише командували. Політики, високі військові чини, різні цивільні зробили все можливе, аби ця війна не стала переможною. Ми ж — рядові бійці (на території Афганістану, в рамках локальних боїв) — виграли свою війну: не було таких наказів, яких ми не змогли би виконати, однак ми її програли вже після того, як повернулися в свої домівки. Ми не піддалися ворогові, проте нас здолали свої.

Вільям Слім у книзі «Від поразки до перемоги» писав: «Поразка гірка. Вона болісна для рядового солдата, але значно болючіша для полководця. Солдат може втішитися думкою, що хоч би як повернулася справа, він чесно та вірно виконував свій обов’язок і зробив усе, що міг. Але полководець, якщо він не досяг перемоги, свого обов’язку не виконав — оскільки саме перемога була його обов’язком».

Будьте певні, це писав не рядовий. Генерали схильні перебільшувати власні переживання, потерпають же вони лише за власну кар’єру. Зрештою, як і політики. Вінстон Черчілль прорік таке: «Політика настільки ж зваблива й небезпечна, як війна, але на війні вас убивають лише один раз, а в політиці — сотні разів». Здавалося б, знає чоловік, що каже, адже розпочинав свою кар’єру як військовий, щоправда, дуже швидко перекваліфікувався у військового кореспондента: його воєнні репортажі стали першим літературним досвідом майбутнього Нобелівського лауреата з літератури, і все-таки, з усією повагою до цього видатного діяча, дозволю собі оспорити це твердження: на війні вбивають раз, але назавжди, а з трупами політиків самий клопіт: їх убивають (питання: хто? либонь, інші політики), вони розкладаються, смердять, але продовжують функціонувати, а головна їхня функція — посідати посади (цей фразеологізм у чоловіків-політиків викликає ерекцію, а в леді-політиків трусики мокріють), коротше кажучи, політика — це суцільні поминки. Задля гуманності, аби ці сараки-політики так не мучилися, варто було би час від часу збирати їх гамузом і відправляти до найближчої «гарячої точки», які вони з таким успіхом уміють розпалювати.

Дайта нахиляється, щоб виставити вогонь під каструлькою — на яскравому осонні полум’я майже не видно.

— Політики не були би політиками, якби не набивали собі ціни, — каже вона. — Але мені здається, що першими за зброю завжди хапаються військові, вони й переконують політиків, ніби силовий варіант розв’язання конфлікту найефективніший.

Я не згоден.

— Прусський теоретик війни Карл фон Клаузевіц сказав, що війна — це продовження політики іншими засобами.

Дайта достатньо толерантна, щоб оспорювати прусські авторитети.

— Гаразд. — Відламую від буханця, що лежить на столі, шматочок і кидаю до рота. — Піду. Може, запишу щось із цього, про що ми говорили.

— Скоро обід буде готовий, — попереджає Дайта.

У дверях я зупиняюся. Перед тим, як зникнути за кулісами, щоб зоставити після себе добре враження, необхідно виголосити ефектну репліку.

— У давньокитайському трактаті Сунь-Цзи «Про воєнне мистецтво» сказано, що війна любить перемогу й не любить тривалості, тому якщо неможливо швидко виграти війну, потрібно знайти можливість швидко її програти, оскільки швидкий програш приводить до мети війни надійніше, ніж повільний виграш.

Дайта щось нарізає для салату. Вона годує мене за всіма правилами традиційної кухні, коли спершу подаються закуски, потім борщ або суп, а далі — щось м’ясне чи рибне з гарніром; тільки все це з домашнім смаком та запахами.

— Цікава філософія, — озивається вона. — Хоча й досить парадоксальна.

Афганська війна тривала майже десять років. За цей час хлопчики, які йшли до першого класу, встигли здобути середню освіту. А чого навчилася впродовж десяти років тодішня величезна країна, або ж та її частина, що називається Україна? Що ж до афганців — не беруся судити, надто швидко вони програли нам цю війну, наша безмежно довга перемога на тлі їхньої блискавичної поразки абсолютно втратила свою переконливість.

— Знайшов я там і цілком безхитрісне твердження: війна — це шлях обману.

— Отже, цей твій фон Клаузевіц був правий, — підсумовує Дайта.

Замість того, щоб сідати до комп’ютера, я лягаю на диван і беру до рук уже згадуваний мною трактат. Усе-таки дивовижні люди ці китайці: вони здобули собі славу тим, що не лінувалися записувати, українці ж не завдавали собі такого клопоту — якщо