Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

перемоги. Хто женеться за гучною перемогою, зазвичай швидко привчається вбивати, безжальний же до власних ворогів гідний меншого визнання в нащадків. А може, благородних воїнів поставити в лівих нішах, а воїнів жорстокосердих — у правих? Хто рідко вбивав — того праворуч. Хто часто вбивав — того ліворуч. Усіх одягнемо в жалобне вбрання, нехай вічно сльози проливають за убієнними. Адже що таке горезвісний грім перемоги, як не печальний погребальний плач?

Лаоцзи не бачить відмінності між переможцями й переможеними, найперше, либонь, тому, що ціна перемоги, якщо брати до уваги загублені людські життя, зовсім не привабливіша, ніж ціна поразки. Часто плата за перемогу значно вища й перевершує всі жертви переможених. Згадаймо, чого вартувала перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні. Утім, людське життя (найвища цінність) у контексті війни цінується найменше, зрештою, як і в мирний час — чи не в цьому причина тієї легкості, із якою зачинаються війни? На першому місці завжди перебуває матеріальне — його збереження і примноження. Що ж до солдата, то цінується лише його функція: йому належить убивати й бути вбитим, поза тим він нікому не цікавий і непотрібний навіть живий, а тим паче мертвий, не потрібний у тому сенсі, щоб віддав йому належну шану, а ось використати мертвого солдата ідеологічна та військова машина намагається сповна, ставлячи в обов’язок живому солдатові мститися за вбитого, тож будь-який вияв пацифізму матиме відтінок зради. Хоча це не що інше, як відверта й безпардонна експлуатація живих та мертвих. Солдат — лише прах земний. Для прикладу: попри всі ті сили, що досі сповідують радянські ідеологічні цінності й зі скорботними мінами стоять на сторожі біля могил убієнних у Великій Вітчизняній війні, попри всю їхню патетичну риторику, досі ще на місці колишніх боїв є численні останки полеглих героїв, і робиться це на спеціальними командами, які фінансувалися б та споряджалися якщо не владою, то бодай тими ж прибічниками совєтів (комуністів та іже з ними), а потугами різних аматорів; це школярі повертають із небуття радянських бійців, викреслюють зі списків тих, хто пропав безвісти… Виникає запитання: чим займалися всі ті професійні поборники воєнної доблесті аж шістдесят літ, чому нині не вклякають на коліна й не копирсаються в землі?.. Чому тодішня імперська держава, яка взяла на озброєння гасло «ніхто не забутий, ніщо не забуте», не дала цьому ради? Адже йдеться не про чужі території, до яких немає доступу, та й про фінансові витрати не йшлося, коли треба було копати протитанкові рови та інші оборонні шанці, без жодних балачок залучали жінок та дітей, власне, всіх — від малого до старого. Чому ж після того, як фронт відсунувся на захід, їх не організували для впорядкування (яке жорстке й бездиханне слово) місць боїв, для пошуку та захоронення загиблих співвітчизників (а якщо по-людськи, то й ворогів), не віддали їм останньої шани? Тільки тому, що гасло, взяте на щит, використовували лише як рекламний слоган. Усі, хто тоді й тепер на всіх рівнях Влади та й громадських організацій, заговорюють про вічну пам’ять героям, — чинять словоблудство. Це легко перевірити їхнім ставленням до живи ветеранів. І нинішня українська держава щодо цього нітрохи не ліпша від радянської. Тому всі ці переможні фанфари завжди звучатимуть як погребальний плач.

По-друге (повертаємося до Лаоцзи), якщо розглядати світ як цілісність, то будь-який збройний конфлікт є виявом дисгармонії, а тому перемогу святкувати можна лише там, де не дійшло до війни.

— Але це вже ідилія, ― кажу на завершення.

Дайта сидить за кухонним столом із низько похиленою головою ― не тому, що надто перейнялася темою поразки ― перебирає гречану крупу, як кожна практична жінка, вона не просто розділяє проблеми чоловіка, а, поки він лежить на символічному тапчані психоаналітика в нагальній потребі виговоритися, продовжує виконувати домашню роботу. Чоловікові часом образливо, що жінка не всім єством звернена до нього, що вона не повністю переймається його клопотами, але реальність така, що, виливши душу, чоловік неодмінно відчуває наглий голод, тому, аби вберегти його від додаткових травм, жінка змушена однією рукою няньчити свого хазяїна, а іншою крутити фарш. Утім, дорікати Дайті за відстороненість було би несправедливо: терпляче перечекавши мій монолог, вона озвалася, щойно я дозволив їй відкрити рот.

— Тобі не пощастило, — мовила, либонь, маючи на увазі мою особисту участь, але одразу ж виправилася: — Твоєму поколінню не пощастило, — напевно, цього разу вона, роззирнувшись ширше, мала на увазі чоловіків, а позаяк і сама належала до мого покоління, виволікши думку на рівень власної причетності, ще раз себе відредагувала: — Нашому поколінню не пощастило. — Далі пішла уторованим шляхом: — Наше становлення відбувалося в несприятливий час, оскільки випало на застій, а війна підстерегла нас на самому злеті…

— Не час — люди, — не погоджуюся.

Чжуан-цзи прорік: «Щастя зовсім не залежить від того, у який час ти живеш. Де є Дао і Де, там перемога і поразка, радість і горе невід’ємні від кругообігу спеки й холоду, вітрів і дощів».

— Коли я говорила про час, то мала на увазі те, що в Афганістані вели війну діти, батьки яких не воювали. Існує, мабуть, якась циклічність…

Я здвигаю плечем. Я знову не згоден, хоча й наполовину але категорично.

— Не знаю, — роблю паузу не для того, щоб зважити слова, все одно в кожного свої мірки, просто звільняю місце для Дайтиного поруху, яким вона зграбно згортає зі стільниці перебрану гречку — перші зерна мелодійно вдаряються об дно каструльки, наче перші струмені молока в дійницю. — Наші батьки зачиналися й родилися в час війни, або ж у повоєнні роки — недарма з’явилося поняття «діти війни» — їхній мир був значно жорсткішим і виснажливішим, аніж наша війна. А щодо того, як війна відбивається на поколіннях, я знайшов цікаве спостереження в Милорада Павича.

Дайта відставляє каструльку й демонструє цілковиту увагу.

Героєві роману «Пейзаж, намальований чаєм» — Свіларові, якому в юному віці «довелося програти з кокардою на лобі ту війну, яку він мало що не виграв із зіркою» (устиг повоювати по обидва боки фронту), товариші радять не їхати до Франції, мовляв, для всіх країн-союзників він надто молодий. «Там тепер на кілька десятків років біля влади зостануться ті, хто воював і переміг, — ровесники