Пол Стюарт - Вокс

поки не будеш нагорі. Не можна допустити, щоб колба вистигла. А то шкло всередині запітніє, і тоді…

Рук проковтнув давкий клубок у горлі.

— Та я певна, що такий великий і дужий хлопчина, як ти, не впаде лицем у болото. Не те що отой старий Гицледум. Застряг на півдорозі до бенкетної зали, ось що він утнув! Леле, що там було! Куди не кинь оком, скрізь шкло та кишки!

Рук знову проковтнув клубок і міцно притис колбу до грудей — може, хоч так убереже її від втрати тепла!

— Ну що ж, у дорогу, соколику, — сказала Естера, і в голосі її вчувалася нетерплячка. — Не забувай, Худайло чекає.

Рук узявся за кінець линви і щосили потяг униз. Самотяг двигнувся, і хлопець відчув, що підіймається вгору. Він потяг знову. Щезла кухня — а з нею й задушливий жар від палахкотючої печі. Хлопець плавко, ритмічно перебирав руками, і самотяг підносився усе вище й вище в темній, схожій на комин шахті. Піт зрошував йому обличчя і мочив чуприну, надсадно нили м’язи живота і рук. Але не можна було дати вистигнути колбі. Зціпивши зуби, Рук не переставав тягти далі.

Тьмяне світло вгорі чимраз ближчало… Нараз перед Руком відкрився вузенький прохід, що вів у запорожнений статуями коридор. Величезний, похмурий — як пізніше йому пригадувалося. А що вже холодний! Він міцніше стис линв у і тяг іще завзятіше, ніж перше.

А ще за мить його погляд вихопив багато оздоблену вітальню з килимами на підлозі та силою-силенною стільців. Те все опорядження взялося товстим шаром пилу, схожим на примарне укривало.

Рук підіймався усе вище й вище. Ось перед ним промайнула площадинка для висадки, а опісля, вже по інший бік металевої решітки, — невеличка бібліотека з вишикуваними попід стіною книжками та стендами посередині кімнати. Його руки вже ходором ходили, кожен новий посмик давався важче, ніж попередній. Рукові хотілося полишити линву і відпочити — але він розумів: так міг би вчинити хіба шаленець!

Піднявшись іще дрібку, крізь отвори, схожі на вентиляційні, він угледів розкішно опоряджену світлицю. Стеля в ній була висока і склепінчаста, над довгим чорнодеревним столом, заставленим золотими ножовими виробами та срібними келихами, низько нависала кришталева люстра.

Рукові нило все тіло, немилосердно гуло в голові. І жарота, неймовірна жарота…

— Бенкетна зала… Гицледум! — кволо пробурмотів хлопець і нажахано здригнувся, постерігши, як із вуст його хмаринками вихоплюється пара.

Він сам, може, й гарячий, натомість у бенкетній залі холод собачий! Перед очима промайнув страхітливий Гицледумів кінець.

Рук шарпнув линву із подесятеренною енергією. Бенкетна зала щезла з очей, і самотяг шугнув крізь квадратову, схожу на комин, шахту. Линва закрутилася, запручалася в руках — і самотяг стишив хід. Рук шарпнув ще відчайдушніше. Самотяг смикнувся — і полинув далі. Він підіймався усе вище й вище… Ось промайнули наглухо замкнені двері проходу. Темрява чимраз гусла. Гус і цвілий дух, липке павутиння чіплялося до рук, обличчя. Але Рук не спинявся. І нарешті відчув якусь зміну. Чудасія, та й годі! У повітрі війнуло теплом…

Щось голосно клацнуло, самотяг сіпнувся і рвучко став. Рук тривожно роззирнувся. Темрява тут густіша, ніж деінде.

Чорнильно чорна. Навіть власних рук, піднесених до обличчя, і то не видно!

І тут за спиною у Рука почулося тихе монотонне бубоніння. Хлопець рвучко повернувся на звук. Голос залунав виразніше.

— Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай, — шамкав хтось невидимий. Рук упізнав голос старого гобліна, який приволік його до палацу, Худайла. — Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай.

Рук сягнув уперед, і пальці його намацали невеличку дверну клямку. Він натис її, і штовхнув двері. Вони не піддавалися. Відчайдушно силкуючись угамувати панічний страх, Рук зачаївся і прислухався.

— Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай… — Монотонне бубоніння зненацька урвалося. — О, йому б не завадило бути меткішим, авжеж…

— Я тут, Худайле! — закричав Рук. — У самотягові! — Він щосили забряжчав клямкою, загримав кулаком у двері.

Гоблін замовк, і до Рука долетіло сквапне човгання. Худайлові кроки чимраз ближчали. Почувся металевий брязкіт, заскреготів у замковій шпарі ключ. За мить двері рвучко розчахнулися, і перед Руком, майже осліплим від яскравого світла, уродилася мармиза дворецького.

— Номер одинадцятий! — вигукнув гоблін, і на його обличчі промайнув вираз полегкості. — О, та він не якийсь там здихля, отой номер одинадцятий. Худайло знав йому ціну. — Гоблін прищулив очі. — Вона в тебе? Ти приніс поживу для дитятки?

Рук розстебнув на грудях шкуратянку і добув колбу. Худайло плеснув у долоні, породжуючи звук, схожий на тріск дерева.

— Чудово! — прошамкав старий гоблін. — Скачи сюди, номере одинадцятий, — поквапив він Рука. — Та не барися. Іди за мною.

Бережно притискаючи колбу до грудей, Рук рвучко відштовхнувся ногами і, скочивши на долівку, опинився у розкішній залі з прозорим склепінням. Нещадимий жар, що стояв у ній, задушливою ковдрою огорнув Рука.

Над головою зносилася прозора шкляна баня, крізь яку видніло сліпуче небо. Блискучі скалки розбитих шиб валялися долі навколо величезного круглого столу акурат посередині зали, нашвидкуруч підлатаного з допомогою мотуззя та дерев’яних рейок. По один його бік, ближче до Рука, лежала величезна кам’яна голова, сліпо солопіючи некліпними очима на дерев’яні дошки. По другий, вочевидячки дисгармонуючи з ветхою вишуканістю зали, розкарячилася дерев’яна споруда, ступнів із двадцять, а то й більше заввишки, де на вершечку, немов яйце в гнізді, спочивала здорова металева куля. Сюди й прямував Худайло.

Хрупаючи шкляними скалками, гоблін обійшов стіл і зупинився під неоковирною конструкцією. Рук став біля старого і з цікавістю спостерігав, як Худайло взяв якийсь інструмент, прихилений до дерев’яної снасті — подобу ріжка, ступнів із двадцять завдовжки. Покректуючи з натуги, Худайло підняв інструмент і приклав розширений розтруб до поверхні металевої кулі, а другий кінець — до свого вуха. Його суха і морхла пика розпливлася в задоволеній усмішці.

— Дитятко просить їсти, — вирік він. — Воно вже майже