Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

— А куди ви їх везли? — запитав Пітер.

— Нікуди, — сказав горбань Мик.

— Але ж ви повинні були їх кудись везти, — вставив король.

— Я нікуди їх не віз, — мовив горбань Мик. — Якби я їх куди-небудь віз, я врешті-решт їх привіз би і тоді вони перестали б мені належати. А оскільки я нікуди їх не віз, то вони завжди були зі мною.

— А яка з них користь? — запитав Пітер.

— Жодної,— відповів горбань Мик. — Хоча їх можна було б використовувати як дарунки.

— Здається, ви брешете, — сказав баньїп.

— Саме цього від мене й чекають, еге ж? — запитав старий.

Баньїп розгубився.

— Звичайно, — поквапився відповісти він. — Я забув. Поки що у вашій розповіді не було ані слова правди. Кажіть далі.

— Налетів вітер, — вів далі горбань Мик. — Дерева гнулися, знялася курява.

— Це схоже на правду, — перервав його баньїп. — Свіжий вітер завжди хитає дерева і здіймає куряву. Боюсь, що я змушений буду зняти десять очок. Не забувайте, що ви повинні брехати весь час.

— Мені слід було сказати, що налетів вітер, але не здійняв куряви і жоден листочок не ворухнувся на деревах, — вніс поправку горбань Мик. — В імлі годі було щось побачити на відстані витягнутої руки. Вітер віяв у протилежних напрямках, і його потоки, зіткнувшись, застигли у смертельному двобої. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Ні,— відповів баньїп.

— На це я й сподівався, — мовив горбань Мик.

— Уявіть собі двох биків, що уперлися головами один в одного і стоять нерухомо, — пояснив Пітер.

— Правильно, — сказав старий.

Баньїп розгнівався. Він суворо глянув на Пітера.

— Я суддя цього змагання. До чого тут бики? В його історії про це не йдеться. Говоріть, прошу! — звернувся він до горбаня Мика.

— Я вибився із сил, підганяючи волів, які вгрузли в пісок, коли видирались на пагорб, — вів далі старий. — Це була важка робота. Воли торкалися головою колін, я зігнувся двічі, хльоскав батогом і кричав: «Гей-но, гей!» І раптом почув гарну музику. Я сперся на батіг і прислухався. Лунала п’ята симфонія Бетховена. Річ у тім, що олов’яні свищики були в пачках. Мотуззя, яким вони були зв’язані, перекрило деякі отвори, решта отворів залишалася відкритою. Від кожного струсу фургона одні отвори на свищиках відкривалися, інші закривалися. І трапилося так, що вони закривалися й відкривалися у такому порядку, що шалений вітер, дмухаючи в свищики, викликав звучання музичного шедевра. Скажу чесно, мене це вразило.

— Мене це теж дивує,— мовив король похмуро.

Баньїп заглибився у підрахунки, які робив у своєму записнику, подивився на стелю, постукав олівцем по зубах. На одній із сторінок записника він намалював кінську голову, закреслив її й промовив:

— Враховуючи правила змагань, зазначені в третьому Розділі меморандуму, і зміст подальших посилань, я оголошую переможцем горбаня Мика.

Люди зааплодували і закричали: «Ура!»

Якась фрейліна знепритомніла, не тому, що в цьому була потреба, просто їй подобалося непритомніти на таких змаганнях. Її шляхетна вдача не переносила брехні.

Король лютував. Він скочив з трону, поли його плаща розлетілися, мов крила. Він затримався на сходах, що вели до трону, і сердито вигукнув:

— Я обурений результатом змагань! Тепер ніхто не віритиме видатним брехунам. Я змушений буду вибачатись перед директором компанії «Олово, мідь, цинк, свинець, золото» за те, що ми не виправдали його сподівань на інтелектуальну гру.

— Дуже прошу вас, не робіть сцен, — сказав генеральний директор, написав щось на клаптику паперу й віддав його королю. «Завжди будемо раді прийняти вас членом нашої Ради директорів». Настрій короля після того, як він прочитав цю записку, значно поліпшився, але лють його не вгамувалась.

— Нічого, залишилося ще два завдання і є можливість перевірити, на що здатний цей самозванець, який удає із себе принца. Нехай приведе сюди Вогнекса, дикого коня з Глибоких гір, осідланого, загнузданого і об’їждженого. Лише тоді він зможе взятися за виконання останнього завдання, — сказав король і попрямував до виходу.

За ним рушила королева. Надворі трапилася прикра подія — королева наступила підбором на свій шлейф і одірвала облямівку. Якась фрейліна кинулася закріпляти її шпилькою. Королю довелося стояти й чекати на королеву, зберігаючи почуття власної гідності, що насилу вдавалося йому після поразки в змаганні з брехні.

Пітер провів принцесу Ловану до її покою. Вони йшли під руку довгими коридорами замку й віталися з людьми, яких зустрічали по дорозі. Обоє привітно вклонялися. Пітер піднімав свого капелюха з пером, а принцеса ласкаво всміхалася. Потім ті, до кого вона всміхалася, говорили:

— Це було так прекрасно, як спів лісових пташок.

Залишивши Ловану в її покої, Пітер побіг через підйомний міст до великого дерева, де на нього чекали горбань Мик і баньїп. Сіра Шкурка пішла по Місячне Сяйво, який пасся досить далеко від дороги.

Баньїп лежав горілиць у затінку, склавши руки на череві, і роздумував над тим, як виконати друге завдання.

Пітер сів біля нього.

— Я багато думав над тим, як знайти Вогнекса, — мовив він. — У горах сотні долин, і він може пастися у будь-якій з них. Ми можемо шукати місяцями і не знайти його. Я знаю чоловіка, який скаже нам, де пасеться Вогнекс.

— Це позбавить нас зайвого клопоту, — сказав горбань Мик. — Як його звати?

— Віллі-Віллі. Сіра Шкурка і я зустріли його в пустелі Самотності. В нього є телескоп, у який він бачить на сотні миль.

— Як з ним зустрітися? — запитав горбань Мик.

— Це важко, — мовив Пітер. — Він живе далеко звідси.

— У пустелі Самотності?

— Так.

— У нас гарні коні. На них ми