Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

обов'язково виживе у завтрашньому бою. Виживе, щоб розповісти невтішним батькам боярина Левка та меченоші Лизогуба, як гідно, за віру, вмерли їхні сини.

Ранком, як тільки муедзини закликали своїх вірних до молитви, загін русичів зібрався біля західної брами. Вони вишикувалися клином, на вістрі якого був сам Мирослав Ступа. Місця одразу за його спиною було довірено Боримиру і Даньку як найславетнішим воїнам цього походу. Сірий у передчутті бою гриз вуздечку і бив копитом.

Воєвода Мирослав ще раз оглянув воїнів, перехрестився й надів шолом.

— Ну, браття, мертві сраму не ймуть!

Вони виїхали з воріт, які в ту ж мить за ними зачинили, і рушили назустріч своїй долі.

Бусурмани спочатку не второпали, що й до чого. Лише коли руські підійшли на відстань, меншу від польоту стріли, вони заметушилися. І тут загін дав шпори, і коні помчали чвалом. Бусурмани заволали й кинулися врозтіч. їм здалося, ніби то духи пустелі стрімголов летять на них, здіймаючи величезну хмару куряви.

Щоправда, шейх Абдулла, який привів до Едесси військо, одразу ж зрозумів, що то не духи, і почав скликати своїх вояк збиратися гуртом. На його наказ зібрався чималенький загін кінних мамлюків, що й перегородив дорогу звитяжцям. Вони були греблею, що мала зупинити руську хвилю.

І руська хвиля вдарила! Русичів було мало, жменька супроти цілого загону. Але за ними була сила. Наче вихор налетіли вони на бусурман — і передні мамлюки полетіли під ноги коням. Бусурмани позадкували, але лав своїх не розімкнули. Данько, прохромивши списом першого мамлюка, взявся за меч. Він рубав з плеча, із ліктя, із-за голови, ухилявся, відбивав і знову рубав та колов. Сірий скаженів, кидався на ворожих коней, чим немало прислужився своєму господареві.

Ось вже за кілька кроків від себе Данько побачив білу чалму шейха. Його охоронці мужньо відбивалися від скажених русичів. У один із моментів бою погляди Данька й Абдулли зустрілися. Це була лише мить, але її вистачило, щоб шейх зрозумів головне — руські не здадуться. Він щось загорлав — і бусурманський загін розступився. У виниклий пролом ринулась вся та ж могутня руська хвиля.

Услід русичам полетіли стріли, однак у погоню за ними ніхто не кинувся. Сарацини пішли на приступ фортеці…

Проскакавши диким чвалом кілька поприщ, Данько притримав Сірого й обернувся. За ним поспішали його бойові побратими. їх було десь двадцятеро, не більше. Серед тих, хто прорвався, хлопець не побачив ні воєводи, ні Боримира. Тепер він сам вів цей загін.

— Слава тобі, Господи! Алілуя!

Данько повів свій пошарпаний, але непереможний загін до Тріполі…

* * *

…Це була його земля! Земля батька, і діда, і прадіда, і багатьох-багатьох поколінь, що споконвіку жили тут. Грайливий вітерець ласкаво скувойджу-вав його чуб, ніжно обдував обличчя. Запах лісу й трав п'янив краще, ніж мед, а спів жайворонка насолоджував слух краще, ніж музики.

Ген там, за лісом, були Вишатинці. А від Вишатинців рукою подати до Старосілля. Чи очікує його дід після скількох років розлуки? І чи впізнає він свого онука? Данько час від часу підганяв коня, хоча Сірий і так не пішки йшов. А коня варто було б притримати, бо він, сердешний, чого тільки не натерпівся під час подорожі додому.

Загін русичів кілька місяців суходолом добирався до рідної землі і розпався на кордоні галицької землі та Валахії — більшість воїнів була саме з Галичини. Потім супутників у Данька стало ще менше, і ось курною дорогою їхав самотній вершник, що не жалів власного коня.

Назустріч Данькові йшов подорожній. Побачивши вершника, він злякано зупинився, а коли вони майже порівнялися, зняв тттапку і вклонився. Данько встиг розгледіти обличчя подорожнього і різко зупинив Сірого.

— Дід Бурмило, ви?!

Від різкого вигуку подорожній ледь не підстрибнув, ніби його кілком по спині погладили. Він злякано обернувся і знову поклонився.

— Киньте кланятись! Чи ви не впізнали мене?

— Вибачте, боярине, не признаю я вас. Зовсім сліпий став, — почав виправдовуватися дід. Бурмило мружив очі, але він стояв лицем до сонця і ніяк не міг розгледіти хлопця. Той зліз із коня, підійшов упритул.

— А тепер? — І побачивши, що дід досі шамкає губами, прийшов тому на допомогу: — Та це ж я, Данько! Діда Волхвина онук! Не впізнали?

— Слава Даждьбогу! Казав я Волхвину, що ти повернешся, а він не вірив! І ось! Та який ти став — і не впізнати! — Бурмило ніжно обійняв хлопця. — Йшов у похід — ледь вуса пробивалися. А тепер он і борода. А засмаг як! Чистий тобі половчанин! І одежа у тебе боярська. Ну як тут тебе впізнаєш!

— Справді, впізнати важко. Скільки років минуло. — Данько збирався знову скочити на коня. — Приходьте до нас увечері, побалакаємо, повернення моє відсвяткуємо. А де зараз Дід, не знаєте?

— Так це… Поховали ми його ще торік.

У Данька впало серце.

— Умер? А такий міцний був на вигляд, наче дуб. Я думав, він ще моїх онуків няньчитиме…

— Та він і був міцний. Але загинув він.

— Зірвався з дерева?

— Та ні! Зарубали його таті. Біля дупла розореного його і знайшли. Ось так зарубленого, — Бурмило показав від шиї до пояса навскіс.

Данькові стало важко дихати, він рвонув сорочку на грудях.

— Та звідки ж тут таті?! Завжди ж спокійно було! І що, не знайшли убивцю?! Це ж важлива справа![55]

Бурмило огледівся, наче їх хтось міг підслухати на безлюдній дорозі.

— Знайти то не знайшли… Бо хто ж буде