Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

шукати. А тільки ж кожен знає, що зять тіуна Ратка дуже до хмільного меду охочий.

— І що?

— А те, що мед у них завжди є, хоча угідь медових у них катма. А ще… Шульга[56] він. А Діда твого саме так і рубанули — зліва направо.

— А що ж пан Вишатич? Князю не жалівся?

— А що жалітись? Князь у нас новий, молодий.

Вишатича він на дух не терпить.

А Славута, зять Ратка, його дружинник. Ось і виходить, що бояри деруться, а холопи кров'ю вмиваються…

Данько стояв стовпом і мовчав. Бурмило кахикнув, нагадуючи про себе.

— Данько, я піду вже…

— Ні, стійте! Ходімо, покажете мені могилу Дідову.

— Та яка ж могила? То християни так ховають. А ми поклали Діда на купу хмизу та й спалили… А попіл розвіяли по вітру над річкою. Старий завжди казав: «Як помру, то розвійте мій попіл там, де я все життя…»

— Добре, Бурмило, добре. А зараз ходімо зі мною. Покажете, де Діда… Там і пом'янемо.

Розділ 16
СПІЗНІЛА ТРИЗНА
Уже бо, браття, не весела година встала. Слово…

…Вони сиділи на камені біля згарища старого капища. Старий рибалка і молодий воїн. Перед ними лежала розгорнена скатертина, а на ній сніданок Данька — хліб, сіль, головка цибулі, солонина і два глиняні кухлики. Тут же стояв глечик ромейського вина, яке Данько віз із самого Царгорода.

Сірий пасся неподалік, із задоволенням уминаючи соковиту траву. У Данька на очі набігали сльози. Все навкруги було таке знайоме. Ось тут він грався малюком, їздив на «конику» — обтесаному кілку. А там стояла їхня хата. Боже, як це було давно! Молодий лицар крадькома змахнув сльозу і повернув лице до діда Бурмила.

— …Добрий був друг твій Дід! Завжди допоможе: і меду дасть, і хворий зуб заговорить. Ось пам'ятаю…

— Дід Бурмило, ви казали, що князь у нас новий.

— Аякже. Князь Олег.

— І він нашого Вишатича не любить?

— Ой, не любить! Правду кажучи, боярин Іван теж не подарунок, а особливо зараз. Він як почув, що Левко загинув, то місяць із дому не виходив — пив. А стара Вишатичиха зовсім змарніла. Худа, мов тріска стала. А була ж така повновида.

— А невістка їхня що? Світловида, здається?

— Хотіла спершу в монастир іти, та Вишатичиха не пустила. На кого, каже, ти нас кидаєш. Зовсім одні ми залишимося. Ось помремо — то і йди. Та й залишилася. Хоча, по правді сказати, жаль її. Молода ще жінка, гарна. їй би дітей народжувати…

— А Ратко що?

— Як старий Вишатич кинув господарювати, цей зайда почав майно його до рук прибирати. До князя зачастив. А як його Ярина вийшла заміж за Славуту, то зовсім пиши пропало. Борті розорює, оброк боярину не дає. Вишатич на те спочатку не дуже зважав. Нащо мені це, коли нікому й передати, каже. Та цей гаспидський Ратко зовсім страх утратив. Уже почав виганяти старого Вишатича з дому. Хоч би почекав, коли той упокоїться. Так ні! Хочеться йому все і негайно! Хлопці Вишатича хотіли йому опиратись, то він їх усіх у колодки, наче поган якихось. А інші й розбіглися. Вишатич до князя на суд поїхав, щоб на цього Змія управу знайти…

— Змія?

— То так у довколишніх селах Ратка називають за лютість його. Так ось, поїхав він до князя Олега. А той йому: я нічого не знаю, розбирайтесь самі. Або на прю виходьте. А куди ж Вишатичу на прю?! Він у походи ходив ще тоді, як це змієня під стіл пішки ходило. А тепер у нього і руки тремтять, і ноги болять… На прю! Он що придумали!..

— Давайте, діду Бурмило, вип'ємо за Діда мого!

— Та й вип' ємо! Хай земля буде йому пухом! — Бурмило хильцем випив міцне вино і не скривився.

— Царство йому небесне! — промовив Данько і зробив кілька ковтків.

— То ти, Данько, тепер християнин? — запитав Бурмило, смакуючи солониною.

— Я тепер, діду, в Бога вірю.

— Он як! — Бурмило поплямкав губами, але так і не второпав, що хотів йому сказати Данько.

Вони випили ще заморського вина. А потім Данько підвівся.

— Дякую вам, діду Бурмило, за те, що Діда мого зі мною пом'янули. А тепер мені час.

— Куди ж ти зараз?

— Мені треба віддати колишні борги. Ну, щасти вам!..

…Данько вільно зайшов у двір. Видно було, що давно вже за боярським подвір'ям не було хазяйського ока: воно виглядало занедбаним, подекуди заросло бур'яном. Здавалося, тут немає жодної живої душі. Та то тільки так здавалося.

Звідкілясь вискочили кілька здоровенних псів і зі злим гарчанням кинулися на незваного гостя. Попереду мчав величезний сірий пес. Данько витяг із-за халяви чобота нагайку і позадкував до дверей.

Та ватажок зграї за кілька кроків від хлопця несподівано зупинився і дружньо замахав хвостом. Інші пси також зупинилися.

— Лютий! Старий друзяко,