Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Він такий, — усміхнувся Зарецький, — нехай іще приведе своїх головорізів.

Зарецький марив, кидався, змахував руками, викрикував окремі слова, його тіло горіло. Він розплющував свої почервонілі, страждальні очі й нічого не бачив, нічого не впізнавав. Богдан знову викрикував незрозумілі слова, іноді медичні терміни, і знову затихав; важкий кашель його настільки вимотав, що через нього він не міг заснути і лише під ранок, геть виснаженим, провалювався в сон. Його тіло вкрилося густим липким потом, який струмком стікав по лобі, віях і щоках, пасма мокрого волосся прилипли до чола. Зарецький виглядав зовсім кепсько, і Людмила дуже переживала; вона добряче розпалила камін, роздягла Богдана, витерла насухо й натягнула на його в’яле, обважніле від хвороби тіло чистий одяг. Температура була високою. Людмила так і не спала, не на жарт злякалася. Під ранок Зарецький заснув.

У двері постукали. Вона скочила на ноги і відчинила. Збуджений ранковим морозом кум Микола з дружиною Жанною стояли на порозі.

— Спите, як кролики, — танком не розбудиш. Я гукав вам, гукав, щоб відчинили. Та де там — дрихнуть. Мусив перелазити через ворота і відкривати зсередини хвіртку.

Вони зайшли в будинок, Микола скинув теплого кожуха з дружини, а потім роздягнувся сам. Людмила показала на сплячого Зарецького, сказала, що цілу ніч мучився.

— Аль-льо! Медицина! Я не пойняв — ти сюди, шо, хворіти приїхав? Шо це ти тут розлігся?

Зарецький ворухнувся, підвів голову і поглянув сонними очима в їхній бік.

— А дрова хто буде рубати? А сніг вичищати? Це тобі не нанотехнології, а серйозні природні умови, — збуджено продовжував Микола.

— Не кажи! Середні віки! — пожвавився Зарецький.

— Жанко, подивися, що з ним, — сказав Микола дружині, невисокій, але кремезній чорнявці із відкритим усміхненим лицем; у неї було красиве овальне лице, вискубані брови із намальованими тонкими чорними лініями, що надавало їй вигляду східного воїна.

Потім він поглянув на Зарецького:

— Ти не переживай, Жанка — ветеринар, п’ятнадцять років стажу. Ще не таких бугаїв на ноги ставила.

Жанка всміхнулася Зарецькому, потім простукала його груди, перевернула і так само простукала спину.

— Ну що він там? Не здохне? Нам ще тут похоронів бракувало — шукай священика, замовляй труну, хрін до цвинтаря доберешся. Ну як він, Жанко? У неї золоті пальчики! — похвалився Микола, дивлячись на дружину, — не бійся, Медицина, вона отак і свиней простукує і знає, чи є мокрота.

— А биків? — запитала Людмила.

— О! Биків особливо! — засміявся Микола.

Жанка сказала, що треба дати укол, буде боляче.

— Навіщо? — запитала Людмила.

— Можливо, двостороннє запалення легень, — сказала Жанка.

— Ого! — присвиснув Микола.

— Точно сказати не можу — для цього треба було б зробити рентген, але підозра є, — подивилася Жанка на Зарецького.

— Укол так укол, — сказав Микола, а потім Зарецькому, — давай, скидай труси бігом, а то, певно, думаєш, що на курорт приїхав.

Зарецький, перевертаючись, застогнав і видав важкий, надривний хрип. Людмила витирала рушником піт із його мокрої спини. Він був схожий на велике дрібне ситце, крізь яке постійно стікав піт. Жирна, волога шкіра виблискувала у світлі рухливого світла від вогню в каміні. Богдан ліг на живіт, поклавши руки вздовж тіла, його долоні були розкритими й ніби завмерлими. Жанна акуратно розрізала камінчиком маленьку ампулу, встромила в неї тоненьку голку шприца, перевернула ампулу, набрала ліки в шприц, потім так само акуратно надавила на поршень, виштовхнула зі шприца повітря, від чого він вистрелив дрібненьким фонтаном. Вона розтерла місце на сідниці ваткою зі спиртом і швидко зробила укол. Зарецький забуркотів, що укол дуже болючий, а Микола хихикнув, що нічого страшного — коровам допомагало. Людмила сиділа поруч нього і навіть не приховувала, що дуже стривожена. Вона пристрасно дивилася на Жанну й запитала, чи це серйозно. Лікар-ветеринар усміхнулася й відповіла, щоб не переживала. Тим часом Микола підкинув у камін дрова, сказав, що заглянуть ще завтра. Вона провела їх до хвіртки і коли повернулася, то Зарецький уже спав. Людмила лягла поруч, залізла під ковдру, де було його гаряче тіло, і пригорнулася.

Дрова в каміні тріщали від вогню, кімната на певну мить посвітлішала, на стінах замиготіли каламутно-червоні відблиски, вони хаотично рухалися: то зникали, то знову спалахували, освітлюючи навколишній інтер’єр. Людмила слухала важке нерівне дихання Богдана, переважно дрімала, іноді вона розплющувала очі, коли їй здавалося, що він стогне або