Корнелія Функе - Володар драконів

Троє друзів переглянулись. Мухоніжка неспокійно совався у Бена на плечі.

— А де ми його знайдемо? — запитав Лунг.

— Вам доведеться відхилитися від маршруту, але я гадаю, що справа того варта, — професор розгладив мапу Гільберта Довгохвостого. — Це ось тут. Вам треба дістатися нижнього краю Аравійського півострова, — він провів пальцем по мапі:

— Якщо ви полетите вздовж шосе, що тягнеться узбережжям Червоного моря, на південь ось до цього місця, — він постукав нігтем по паперу, — де воно завертає на схід, то ви опинитеся біля ущелини Ваді Юмах. Вона така вузька і глибока, що на її дні сонце світить лише чотири години на день. І все ж таки там внизу ростуть гігантські пальми, а між стрімкими скелястими стінами біжить річка, навіть тоді, коли вся вода в окрузі пересихає під палючим сонцем. Саме там мешкає Азіф, тисячоокий джин.

— А ви самі його коли-небудь бачили? — запитав Бен. Барнабас Візенгрунд із посмішкою похитав головою:

— Ні, для мене він нізащо не з’явиться. Я не дуже його цікавлю. Що ж до дракона… — він подивився на Лунга. — Дракон — це зовсім інша справа. Лунг обов’язково приверне увагу Азіфа. А тобі, Бене, доведеться поставити йому запитання.

— Мені? — здивовано запитав Бен. Професор кивнув:

— Саме тобі. Азіф відповідає на запитання лише у тому випадку, якщо виконані три умови. По-перше, запитання мусить ставити людина. По-друге, це має бути питання, яке джинові ще ніколи не ставили. Якщо в Азіфа вже питалися про щось таке подібне, той, хто запитував, на все життя залишається слугою джина…

Лунг і Бен злякано перезирнулися.

— По-третє, — продовжував професор, — запитання повинно мати сім слів, не більше і не менше.

— Це вже занадто! — Мала кобольдиха схопилася, люто чухаючи свою шкурку. — Ні, ні, ні, це все нікуди не годиться. Зовсім нікуди. У мене свербить шкурка від самої лише думки про зустріч із тисячооким. Як на мене, нам краще просто летіти за маршрутом, який намалював цей задавака щур.

Лунг і Бен мовчали.

— Саме так, ваш щур… — професор почав збирати миски та інший посуд назад до кошика. — Він так само знає про джина. Ущелину Ваді Юмах він повністю зафарбував на мапі жовтим. Знаєте що? — порушив він мовчанку, яка раптово запала. — Сірчана шкурка, напевно, права. Забудьте про джина. Надто вже небезпечне це знайомство.

Лунг продовжував мовчати.

— Отакої! Летимо до нього, — сказав Бен. — Я не боюсь. Адже питатися все одно мені, чи не так? — Він знову опустився навколішки поруч із Барнабасом Візенгрундом і схилився над мапою. — Покажіть мені, будь ласка, ще раз, де саме розташовується ця ущелина, професоре.

Барнабас Візенгрунд запитально подивився спершу на хлопчика, потім на Лунга і Сірчану шкурку. Маленька кобольдиха лише нервово плечима знизала.

— Він правий. Питатися доведеться йому, — сказала вона. — А якщо цей джин справді знає відповідь, це дуже скоротить час наших пошуків.

Дракон стояв і нічого не казав. Лише хвіст його неспокійно метлявся туди-сюди.

— Та припини вже, Лунгу! — сказав Бен. — Не дивись, будь ласка, так!

Дракон зітхнув:

— А чому мені не можна буде запитати?

— А знаєте що?! — вигукнула раптом Сірчана шкурка. — А нехай запитує цей гоменколос! Адже він лише за розміром трохи менший, а так — справжня людина. Цей джин із тисячею очей напевно сам плутається у всьому, що бачить. Він вважатиме його за людину. А якщо з питанням буде щось не так, Мухоніжка просто отримає нового господаря, а ми від нього звільнимося.

— Припини, Сірчана шкурко! — Бен пошукав очима Мухоніжку і виявив, що той зник.

— Де він? — стривожено запитав хлопчик. — Адже він щойно був тут! — Бен сердито подивився на Сірчану шкурку:

— Він утік, тому що ти весь час говориш йому якісь гидотні речі.

— Що за дурня! — пхикнула у відповідь маленька кобольдиха. — Просто наш маленький Павучисько злякався тисячоокого з синьою шкірою і цілком слушно вшився геть. Як на мене, дуже вдало вийшло.

— Підло так казати! — напустився на неї Бен. Він схопився, підбіг до виходу з печери і визирнув назовні. — Мухоніжко! — гукнув він. — Мухоніжко, де ти?

Барнабас Візенгрунд поклав йому руку на плече.

— Сірчана шкурка, мабуть, права: ваша подорож видалася цьому малюкові занадто ризикованою затією, — сказав він. І, подивившись на небо, зауважив:

— Вже сутеніє, друзі мої. Якщо ви справді хочете поговорити з джином, вам невдовзі час вирушати. Шлях туди лежить здебільшого крізь пустелі — спекотні дні, прохолодні ночі, — він підняв свою корзину і ще раз посміхнувся Бену:

— А ти, виявляється, хоробрий хлопець. Я зараз швиденько сходжу до табору і принесу вам ще провіанту на дорогу. А тобі, напевно, не завадить тюбик крему від сонця і хустку на голову, як носять араби. А про гомункулуса не турбуйся. Це дуже примхливі істоти. Хтозна, можливо, йому просто закортіло повернутися назад, до його творця, — з цими словами він розсунув тернові зарості біля входу в печеру і розчинився у вечірніх сутінках. Сірчана шкурка, підійшовши, стала поряд із Беном, сторожко озираючись.

— Мені б все ж таки дуже хотілося знати, куди подівся цей малюк, — пробурмотіла вона.

Знадвору між пальмовим гіллям пролунало каркання крука.