Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Дякую. То я піду. До побачення.

— Зачекай, а твоя обіцянка?

— Обіцянка? Я ж кажу, я не заперечую, щоб ви спробували завоювати прихильність Червоного Короля, навіть якщо перекинетеся на мене. Я б не радила так ризикувати, та вирішувати вам. Бувайте!

— Чекай! Як у тебе все просто! Я не зможу відтворити твій образ без плаща Вогню.

— Плаща я вам не обіцяла, — обурилася Марічка.

— Помиляєшся, люба, — нахабно всміхнулась Арсеніка, — плащ — це підтвердження того, що Король хоче, щоб ти була поруч. Ти мусиш віддати мені його як виконання своєї обіцянки. Без плаща Вогню я не зможу перетворитися на тебе.

Марічка сіла на лавку і замислилася. Відмовити Арсеніці якось негарно, та і може бути небезпечно, адже вона — чаклунка. А погодитись і віддати плаща…

Якби Вогонь дізнався, напевне, він би не просто образився, а розлютився неабияк! І все-таки Марічка ж могла просто загубити плаща, просто забути його в Арсеніки. Можливо, Король не дізнається, що вона віддає його подарунок для здійснення підступного плану чаклунки. Марічка запитала:

— А скажіть мені, будь ласка, чому ви так хочете опинитися поруч із Вогнем?

Вона не надто сподівалася почути правду. Арсеніка відповіла питанням на питання:

— Ти коли-небудь кохала?

— Навряд чи.

— Отже, ти не зрозумієш мене.

Марічка скинула плаща і простягнула його Арсеніці. Лише попрохала:

— Почекайте хоч трохи, перш ніж почнете здійснювати свій план. Буде краще для нас обох, якщо на той час я дістануся мого рідного краю. Це може статися дуже скоро, а може… Може — й ніколи.

Марічці не сподобалось, як при цих словах усміхнулася чаклунка, але вона вирішила не звертати уваги, можливо, просто здалося… І Марічка пішла тим шляхом, який на прощання їй вказала Арсеніка.

Усе було б добре, та доріжка раптом загубилася в непролазних хащах. Довелося обходити. І ці чагарники аж ніяк не були схожими на Зелене Королівство. Принаймні Марічка не так його уявляла. Вона блукала, вишукуючи стежки чи хоча б ділянки лісу, де можна безпечно пересуватися. Ночувати довелося на дереві, бо вовки блукали неподалік, лякали своїм завиванням.

І лише наступного дня дівчина вийшла з цього непривітного лісу. Несподівано вона побачила невеличкого згорбленого дідка.

— Дідуню, здрастуйте! — зраділа Марічка.

— Доброго дня, дівчино! Чого це тебе в наші краї занесло? Бачу, ти не з гір. То й не ходи туди!

— Та мені не треба в гори. Мені б до Зеленого Королівства!

— Хе-хе-хе! А чого ж ти сюди йдеш, коли тобі зовсім в інший бік потрібно? — тоненько захихотів дідусь.

— В інший бік? — Марічка розгубилась. — Але ж чаклунка сказала мені, що сюди. Чи я зовсім збилася з дороги?

— Чаклунка, кажеш? А що за чаклунка така? — поцікавився дідок.

— Руда, як і я. Арсенікою назвалася.

— Е, дівчинко, невипадково вона тебе сюди заслала, згубити хотіла.

— Згубити? Навіщо ж їй моя смерть, коли вона все отримала, що у мене просила?

— Цього вже я не знаю. Ти ліпше сама поміркуй, може, щось і надумаєш, — відповів старий.

— Лиха вона. Я так і знала, а піддалася на хитрість! — скрушно зітхнула Марічка.

— Ну чому ж лиха? Просто вона живе як уміє. У неї ж батько хто?

— Хто?

— Болотяний Король. Ото вже підступна істота! Він кого хоч затягне у трясовину, не пожаліє. А матінка Арсеніки твоєї — відьма. Лишилась дівчина сама-одненька рано, хоч батьки й живі. Їм не до неї. От і живе як уміє.

— А ви звідки про все те знаєте?

Дідок знов засміявся тихенько і промовив:

— А як же мені не знати, хто у моєму лісі живе? А ти йди он до тої берізки, а звідти — на схід сонця аж до соснового лісу. Краєм лісу дійдеш до великої синьої скелі. Ото ту скелю минай швидко, бо там Вітер живе. Він пожартувати любить. Як схопить тебе та занесе кудись — не знайдеш дороги назад. Отож обходь скелю хутко, не підіймайся на неї. А звідти — трохи на південь, кроків за сто — річка. Йтимеш уздовж річки днів зо три, не зважай, що вона вилятиме та повертатиме то туди, то сюди, не відходь від неї, бо заблукаєш. А прислухаєшся до моєї поради — до Зеленого Королівства таки дістанешся. Як кого зустрінеш, хто казатиме, що не туди йдеш, то ти не слухай, бо тобі вже шляху назад немає. Спробуєш шукати інший шлях — натрапиш на чорних, можеш не сумніватися. А то й забредеш прямісінько в їхні володіння — у Гори Скаженого Дракона. Все запам’ятала?

— Нібито. На схід до лісу, повз синю скелю, на південь до річки і вздовж річки аж до самого Королівства. Так?

— Авжеж, — доброзичливо кивнув дід. — Щасливої дороги, дівчинко!

Не встигла Марічка запитати ще щось, чи хоч подякувати, як він сховався за ялинку і зник. На лісовика схожий. Так воно і є, напевне.