Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

Вона пішла вказаним шляхом. Нікого більше дорогою не траплялось, і це було непогано. Марічка побоювалася тих чорних. Вона пам’ятала зустріч на чиємусь темному подвір’ї з юнаком, від якого її врятував Вогонь. А тепер хто порятує? І вона поспішала. Лише біля синьої скелі не втрималася — трохи притишила ходу, бо Вітер здавався їй найромантичнішим із Вищих. Спокуса зійти на гору не полишала Марічку, і кожен крок був для неї перемогою над цікавістю. Розум підказував їй, що хто-хто, а Вітер спробує скористатися з можливості взяти за дружину дівчину з Реальності. Останнім часом вона почала здогадуватися, що одруження з нею може якимось чином допомогти Королю посилити свою владу над цим світом.

Такі міркування примусили Марічку прискорити кроки. Та, схоже, вона спізнилася. Сірий вихор мчав до гори. Король! Дівчинка миттю присіла і відповзла під кущ ялівцю. Вітер облетів гору і сів на камені недалеко від Марічки. Він посміхався. Його русяво-попелясте волосся розвівалося. Навряд чи можна було назвати його красенем. Ні, але щось романтичне у ньому таки було. Марічка зацікавлено розглядала його профіль і при цьому не наважувалася поворухнутися. Тільки б не помітив! Вітер підвівся — і Маріччине серце завмерло. Але їй пощастило. Король знову перетворився на сірий вихор, злетів на верхівку скелі й зник у печері.

Дівчинка потихеньку поповзла між деревами й кущами, а потім схопилась і швидкими кроками попрямувала до річки, що виблискувала неподалік, як і казав дід.

Вона пройшла вже немало, коли почула звук, від якого все всередині стислося — жалібне драконяче гудіння. Роки два тому вона із впевненістю сказала б, що це голос її любого Кульбабки, але зараз чи могла вона відрізнити його від інших? «Триматися річки! — казав розум. — Нікуди не звертати!» Марічка йшла, хоч було важко не зважати на свої здогади. А з іншого боку, то може бути й пастка. Адже вона чула, що Гори Скаженого Дракона дуже небезпечні, що вони заманюють людей. Цілком можливо, що то зовсім не дракон плаче, а просто чути завивання вітру в якійсь розщілині. Дивне завивання вітру, але й гори ті непрості.

Дівчинка вагалася недовго. А тоді припинила розмірковувати і побігла зовсім не туди, куди звертала річка. Марічка бігла рятувати дракона. Звісно, якщо то був голос дракона.

Гори виглядали порожніми й мертвими. Тут не росло жодної рослини, навіть моху не було видно — все сіре навколо. Гудіння припинилось, але Марічка бігла в тому напрямку, звідки воно щойно долинало. Бігла, поки могла бігти прямо, але коли вузька доріжка обірвалася, стало зовсім незрозуміло, куди рухатися далі. Попереду була порожнеча, широка ущелина. А що праворуч? Що ліворуч? Марічка пробігла трохи в один бік, потім у інший — і зрозуміла, що не зможе обійти безодню, хіба що піднятися на пагорб і згори оглянути місцевість. Так вона і зробила. Дертися вгору виявилося нелегко: камінь був слизьким, та дівчина чіплялася за виступи й лізла. Коли вона опинилася на вершині та озирнулася навколо, то побачила вдалині кольорові цятки — людей і дракона — і зрозуміла, як може дістатися туди. Але вона збагнула і ще одну річ: так само добре, як вона побачила все з пагорба, могли побачити і її. Вона впала, притислася до холодної скелі і поповзла вниз. Обходити довелося довго — щоб дістатися мети, потрібно зробити неабиякий гак. І Марічка йшла, обережно ступаючи по слизькому камінні, дерлася по схилах, падала і підводилась — і знову йшла. Нарешті вона побачила скелю, до якої прямувала, прихилилась і обережно побігла між каменями. На диво, коли дівчина вже була неподалік від дракона, поруч не помітила жодної іншої істоти. Вона наблизилась і тихенько свиснула. Дракон ледь-ледь повернув голову, навіть не відриваючи її від каменю.

— Невже? — ледь чутно промовила Марічка, потім підхопилась і без жодної обережності кинулася до свого дракона. Так! Це був її Кульбабка. Шкіра його потьмяніла і стала майже коричневою, але цю любу здоровенну морду зі здивованими очами Марічка не могла не впізнати. Дракон щось муркотів. Щось розчулене і тривожне водночас. І раптом його муркотіння переросло в гарчання з погрозливим присвистом. Таких звуків від Кульбабки Марічка не чула ще ніколи, але знала, що вони значать, бо вивчала мову драконів, коли жила в Червоному Замку. І вона підхопилася, стискаючи поводиря — єдину річ, яку могла використати як зброю. До неї сунули істоти, які могли б називатися людьми, але не були ними насправді. Всі вони виглядали надзвичайно красивими, їм пасувало дивне вбрання з пошматованої чорної шкіри, але разом з тим щось у них відчувалося неприємне, відразливе. І це враження посилював холодний липкий туман, що розповзався від їхніх ніг навсібіч.

Марічка вирішила довго не чекати і кинула поводиря — бумеранга. Він влучив у голову одному з чорних — юнакові з розкосими очима і стрижкою-ірокезом. Той похитнувся, але утримався на ногах, пригладив рукою свого ірокеза і швидше пішов на Марічку. Вона кинула бумеранга знов і збила таки нападника з ніг. Та це лише розлютило інших і вони прискорили наступ. Дракон через силу підвів голову і випустив струмінь пари. Чорні відстрибнули, але вже наступної миті з посиленою люттю мовчки посунули вперед. Дракон спробував дмухати полум’ям, але сил вже не мав. Схоже, він витримав неабиякий наступ чорних. Він лежав на самому краєчку скелі, й це дало йому змогу не підпускати ворогів, адже вони не могли наблизитися ззаду. Та піднятись у повітря Кульбабка вже не мав сил, схоже, його підстрелили. А як врятуватись, якщо дракон не може захищатися й літати? Чорні вже були зовсім поруч, і Марічка вагалася, чи не вдатися до захисту за допомогою вогню. Вогонь! Вона вигукнула:

— Вогонь покарає вас, якщо хоч хтось торкнеться до мене! Він наказав розповсюдити звістку, що я — під його захистом!

Чорні завмерли в нерішучості. Поміж ними поповзли шиплячі та каркаючі звуки — вони розмовляли своєю неприємною мовою. А потім жінка з гривою сірого волосся промовила:

— Ми думаємо,