Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Доброго дня! — гукнула до рудої незнайомки Марічка.

Незнайомка озирнулась і усміхнулася. Марічка зрозуміла, що саме це обличчя бачила щойно у криничці, а не своє власне. Але дівчина в золотистій сукні чомусь не озвалась і не зупинилася, тому Марічка закинула торбу за спину і побігла за незнайомкою. Незабаром вона зрозуміла, що зовсім не знала, кого намагалася наздогнати. Незнайомка зникла, а навколо вже — дрімучий ліс. І куди тепер іти? Аж ось дерева розступились, і на галявині показалася хатинка, поросла мохом. «Невже та дівчина тут живе? Чи можна їй довіряти? Адже вона заманила мене сюди хитрістю, — розмірковувала Марічка. — Хоча, якщо я вже прийшла сюди, навряд чи варто ховатися». Вона підійшла і ледь простягнула руку, щоб постукати в двері, як вони відчинилися — і на ґанку з’явилася господиня, та сама руда дівчина.

— Ну заходь уже, коли прийшла.

— Пробачте, а ви хто? Мавка?

Дівчина засміялася. Дивно, який дзвінкий у неї сміх, а голос — хрипкуватий.

— Я — чаклунка. Арсеніка.

— А я…

— Я знаю, як тебе звати. То ти заходиш?

Марічка ступила до хатинки. Там пахло сухими травами і ще чимось, тільки незрозуміло — чим саме. Не можна сказати, що запах був неприємний, просто дивний. Ну звісно, це ж помешкання чаклунки.

— То про що ти хочеш запитати?

Марічка здивувалася:

— Запитати?

— У тебе є два варіанти, як отримати відповіді на свої питання. Перший — нешвидкий і непростий — йти туди, де сніг, тобто у Долину Каменів, другий — простіший — запитати в мене. Ну, звісно, я можу допомогти тобі за певну винагороду.

Марічці все це не подобалося.

— Насправді мені потрібні не відповіді на питання, а допомога у тій справі, у якій я іду. Ви допомогти мені навряд чи зможете, тому… — вона замовкла, розмірковуючи, як би піти звідси без проблем, не образивши чаклунку.

— Ну то чому ж ти прийшла сюди, якщо тобі нічого від мене не потрібно? — запитала Арсеніка, заплітаючи яскраво-руде волосся в косу.

— Але ж ви манили мене. Хіба не так? Я побачила ваше обличчя в криничці.

— Так, звісно, але ти могла й не бігти за мною, просто піти своєю дорогою.

Марічка замислилась: а й справді, якщо вона вже тут, то чому б не спробувати дізнатися, чи переправить її до Реальності Зелений Король, а чи, може, варто шукати допомоги десь у іншому місці. Але яку винагороду забажає за відповідь ця Арсеніка?

— Що ви хочете за відповіді на мої питання?

Чаклунка довго мовчала й уважно роздивлялася дівчинку, а потім відповіла:

— Я хочу зайняти твоє місце поруч із Червоним Королем.

Марічці чомусь стало моторошно.

— Моє місце? Ну це — будь ласка, але мого місця поруч із ним не було і не буде, моє місце — деінде.

Арсеніка іронічно всміхнулася:

— Твої міркування підтверджують, що ти згодна віддати мені те, що я прошу.

Марічка знизала плечима:

— Я не розумію вас. Вогонь сам обирає, кого він хоче бачити поруч із собою, і ні я, ні ви не здатні впливати на його волю.

— Звісно. Але він хоче бачити поруч із собою тебе. А я хочу зайняти це місце. І для цього мені потрібно стати тобою. Тобто змусити його вірити, що я — це ти. Я зумію це зробити, якщо ти даси згоду.

— Я дуже сумніваюся, що таке взагалі можливо, тому, думаю, мені не варто вас більше затримувати.

— Передумаєш — повертайся, — промовила Арсеніка.

Марічка пішла, але за мить повернулася. Все-таки у неї вперше є можливість дізнатися, що чекає на неї.

— Я згодна на ваші умови, — повідомила вона, — але мушу вас попередити, ви дуже ризикуєте. Червоного Короля так просто не обдуриш.

Арсеніка дістала якісь дві пляшечки, злила в одну, змішала те, що в них містилось, і випила. За кілька хвилин вона стала трохи іншою: її очі блищали якось неприродно, а руки перебирали зерна, що лежали гіркою на столі. Вона говорила швидко, уривчасто:

— Той, до кого ти зараз ідеш, радий би тобі допомогти, але є дехто, для кого здійснення твого бажання небажане. Є ще й інші люди, які хочуть тобі допомогти і могли б це зробити, тільки непросто знайти їх. Вони і самі вже розгубили одне одного і те, що допомогло би вам усім разом. А той, хто може, та не хоче тобі допомогти у твоїй меті, колись відпустить тебе. Але це станеться лише тоді, коли ти повернешся до нього.

Марічку така відповідь не надто влаштовувала. Зрозумілого там було мало. Та й повертатися вона не мала наміру ні до Вогню, ні до Морозу. А найбільше не давало спокою — що то за «інші люди», які хочуть їй допомогти. Хто вони?

— Це все? А нічого чіткішого ви сказати не можете? — запитала вона.

Арсеніка струснула головою і заговорила вже звичайним голосом:

— Це і так вже багато. Більше, аніж ти хотіла дізнатися.