Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Дванадцять. А може, тринадцять.

— Ти що, не знаєш, скільки тобі років? — засміялася мала.

— Та ні, просто давно не доводилося день народження святкувати, — Марічка відчула сором.

У Марусі очі були схожі на Ганнусині, але в іншому вона вдалась у батька, так само посміхалася, була височенька і міцна, як на свій вік. Вона взялася допомагати матері, одночасно намагаючись перехопити шматочок. Мама поглядала на неї трохи суворо, але вголос не сварила.

Сіли їсти. Марічці здалося, що нічого смачнішого вона ще не куштувала. Принаймні у цьому світі. От бабуня Надія готує неперевершено, та коли тепер її побачиш? Хоч би до Зеленого Королівства дістатися! Після їжі Марічка задрімала, їй постелили на печі, і вона проспала мало не до вечора. Коли прокинулася, побачила Марусю. Дівчинка сиділа біля столу і гралася солом’яними ляльками.

Марічка хутко вдяглась і запропонувала Марусі:

— Ходімо на подвір’я, снігову бабу зліпимо або в сніжки пограємо!

— Не можу, мама й тато не пускають.

— Чим же ти завинила?

— Та чого завинила? — посміхнулася дівчинка. — Просто ні валянок не маю, ні чобіт. А в туфлях не пускають.

— Ще б пак! Зима надворі. Мороз неабиякий! — промовила Марічка, потім замислилась.

Вона сама не помітила, коли почала гратися ляльками з Марусею, наче маленька. А потім була вечеря: пиріжки з квасолею та з картоплею і узвар. Господарі хати старалися догодити гості. А за тим розпитували, звідки вона та куди прямує. Марічка намагалася не говорити зайвого. У всякому разі, жодного разу не згадала слово «Реальність». Напевне, Ганнуся та її чоловік відчували, що дівчина обминає деякі питання, і поводилися дуже ввічливо: про щось не хочеш розповідати — добре, не питатимемо більше про те.

Наступного дня Марічка прокинулася дуже рано, ще було темно. Вона якомога тихіше дістала з торби червоний плащ Вогню і пішла до дверей, залишивши шубу й чобітки. Маруся наздогнала її в сінях зі свічкою в руках.

— Ти що, вже втікаєш від нас? — голосок був ображеним.

— Йду, а не тікаю. Мушу. Не буди батьків. Скажеш їм, що я дуже-дуже їм вдячна. І тобі також. Ну все, бувайте здорові!

— Ти шубу забула! — дівчинка поглянула на Маріччині ноги в самих шкарпетках і сплеснула в долоні: — А чоботи! Що це ти так, га?

— Я не забула, а залишила тобі.

— Ти що? — Марусині очі зробилися майже круглими від здивування. — Там морозяка! Ти замерзнеш, поки до найближчого хутору дійдеш!

— Тільки не я! — посміхнулася Марічка. — Бачиш, який у мене плащ, — вона загорнула руки малої в поли плаща. Дівчинка витягла руки і подивилася на гостю ще більш здивовано:

— Ти що, чарівниця?

— Чому ти так вирішила?

— Твій плащ зовні звичайний, а всередині гарячий, аж обпікає.

— А мене не обпікає, просто тепло. Знаєш, хто його подарував мені? Вогонь, Червоний Король.

Маруся зо дві хвилини зацікавлено розглядала вишиті золотом візерунки, а потім просто запитала:

— Ти його наречена?

— Вогню? Оце вже ні!

— А чому ж він тобі свого плаща подарував? Одяг із королівськими знаками Вищі просто так не дарують.

— Невже? — Марічка спробувала посміхнутися весело і хитрувато. — Ну добре, мені вже час їхати.

Вона вийшла на подвір’я, стала на лижі і дістала поводиря. Якщо вже ця мала знає про плащ, то не обов’язково ховати й поводиря. Чарівниця — то чарівниця! Але наречена Вогню?! Це вже занадто! Невже всі розуміли знаковість цього подарунку: і Мороз, і Сніг, одна Марічка ні про що не здогадувалася? Скерувавши: «На Південь!», вона зірвалася з місця і помчала за поводирем. Услід їй долетіло дзвінке від щастя:

— Дякую тобі за шубку й чоботи!

Батьки дівчинки вийшли на ґанок і побачили лише, як Марічка зникла за пагорбами.

Насправді ноги у неї змерзли неабияк. Але її зігрівала думка про те, як Маруся ходитиме з батьком у ліс, як ліпитиме снігову бабу — і малій завжди буде тепло.

Минали дні, села, і ставало потроху тепліше. Ще й в одному з сіл дбайлива жінка подарувала Марічці трохи драненькі черевики. Люди в тих краях жили небагаті, проте добрі.

Лижі Марічка залишила юнакові, в якого була старенька мати і четверо менших братів і сестер. Тепер рухатися з поводирем стало неможливо, адже Марічка не могла так швидко бігти. Пішла пішки. Далі снігу вже було менше, десь селяни підвезли підводою. А там і весна: гляди, й листя на деревах з’явиться, а то вже, вважай, кордони Зеленого Королівства.

На краю весняного лісу Марічка знайшла криничку. Схилилася, зачерпнула води, попила і вмилася. З води на неї поглянуло обличчя, чітке, як у дзеркалі, але ніби чуже. «Невже це моє відображення?» — подумала дівчинка і зацікавлено почала роздивлятися обличчя на воді. «То я тепер така стала?» Раптом відображення підморгнуло їй і засміялося. Марічка миттю озирнулась, але нікого не побачила поруч. Вона швидко звелася на ноги, і знову почула сміх, а потім побачила фігурку в золотистій довгій