Марек Краєвський - Еринії

Попельський стояв, тримаючи Казя перед собою, й дивився на чоловіка. Знав, що не може зараз залишити дитину, щоб упіймати злочинця. Хлопчик знерухомив Попельського, зробив його беззахисним і цілковито віддав на поталу катові.

― Поклади це щеня на землю, ― промовив чоловік. ― Ну, швидко! Клади його! Нехай ці його ножиська ще більше позміщуються!

Попельський притиснув Казя до грудей і стояв, не рухаючись. Знав, що коли спробує покласти його на землю, це викличе в хлопчика напад жахливого болю.

― Загинув божевільний, а дідусь байстрюка подався на прощу до Ченстохови, ― проказав чоловік. ― Шаленець повісився, а дідусь цілував тобі руки. За віщо, дорогенький? За віщо?

Попельський не озвався жодним словом.

― Цього байстрюка на Жолкевській не закатрупив божевільний самогубця, ― чоловік підвищив голос. ― Це зробив я. Це я колов його ножем. Я ламав йому руки й ноги. Я запхнув його довбешку під коліно. І все намарне. Ніхто не вбив мене тоді.

Попельський упав навколішки, а тоді низько схилив голову, наче вклонявся вбивці. Обличчям незнайомця в чорному пробігла тінь подиву й утіхи. Це була коротка мить, але її виявилося достатньо, аби Попельський поклав дитину на землю, схопився на рівні ноги й витяг з кишені браунінг. Казьо, якого покинули на землі, жалібно застогнав і на якусь хвилю заціпенів.

Чоловік у котелку навіть не здригнувся, побачивши пістолета.

― Оцією киркою, ― кивнув він головою на знаряддя, обперте на бочку, ― я поламав кінцівки одному й другому байстрюкові. Хочеш, скажу, як я це зробив? Я поклав їх між щаблі ліжка й гепнув збоку. Знаєш, як затріщало? Легенький тріск, наче хруснуло, тоді я зміщую кістки догори, з’являється ґуля. Усе спухає. Дуже добре. Дуже. Цією киркою, оцією.

Промовивши останні слова, він нахилився й пхнув кирку в бік Попельського. Інструмент упав комісарові під ноги.

― Ну, убий мене, шляхетний шерифе! ― закричав він. ― Це ж тобі заіграшки! Поламай мені ноги й потрощи кістки цією киркою!

Попельський схопився за знаряддя. Казьо Марковський лежав обличчям у пилюці подвір’я. Сльози, що текли йому з очей, робили рівчаки в піску. Сльози текли з очей Казя, сльози ринули з очей Анатоля Малецького, коли Валерій Питка душив його. Сльози дитини, неначе струмочки в пилюці, сльози збоченця ― як прохання вибачити за невчинені злочини. Сльози невинного дитяти й сльози невинного шаленця. Цілунок у руку, проща до Найсвятішої Діви Марії, добрячі черевики із крамниці «Дербі», загинув невинний божевільний.

Казьо стогнав. З його ротика почала витікати густа слина. І тоді Попельський зрозумів, що спершу повинен допомогти дитині. І що він не порятує хлопчика, якщо злочинець буде цілий і неушкоджений. Потвору треба було зв’язати.

― Лягай горілиць на землю, а ноги поклади на бочку! ― гаркнув Попельський, і його крик налякав Казя, що був на хвилину замовк. ― Ноги на бочку, сучий сину! Негайно! ― Він зважував кирку в долонях. ― Зараз відчуєш, як цим перебивають ноги! Цією киркою! Оцією!

Він намірився, а тоді обіруч підняв кирку над головою. І враз відчув миготіння в очах. Різкий вітер війнув на подвір’ї, хряснувши віконницями в порожньому цеху. Коміcap озирнувся. Шибки розбивалися, уламки зі свистом падали додолу, зблискуючи на сонці. Віконниці вдаряли об стіну, і їхні крила, немов дзеркала, засліплювали очі епілептика. Раптом частина цеху зникла. Застрибали чорні плями, почали зливатися в якісь круглі форми. Попельський сягнув до кишені й почув голос Леона Гісса «Ось тобі! Ось, маєш!». Плями танцювали й заповнювали все навкруги. У вухах зашуміло. Такі слухові галюцинації завжди передували нападові. Це був епілептичний вихор.

Сонце сильно пригріває. Попельський обливається потом у своєму темному костюмі. Незважаючи на спеку, на пляжі нікого немає. Вода хвилюється, на ній небезпечно виблискує сонце. Але він не боїться цього блиску. Усвідомлює, що він переживає лише сон, нереальне видиво. Міг би навіть ущипнути себе, але однаково нічого б не відчув, бо все довкола, і він сам ― це лише платонівські тіні й відбиття речей. Та на пляжі є ще дехто. На високій вежі стоїть чоловік. Готується скочити й махає рукою комісарові. Тоді стрибає, виконуючи в повітрі пірует. Падає до басейну, а вода фонтаном розхлюпується довкола. Попельський підбігає до краю й стривожено чекає, доки той випливе. Вода поволі заспокоюється, стає непорушною, твердою, як застигла лава. Крізь неї ніщо не пробивається. Жодна рука пірнальника, жодна голова стрибуна. Попельський скубає пальцями шкіру на своєму передпліччі. І тоді відчуває біль власного, справжнього щипка.

Він скубав себе за руку так довго, доки не відчув, як подряпав шкіру гостро підпиляним нігтем. Виплюнув з рота якийсь шкіряний предмет. Його власний гаманець опинився поруч із голими, порослими волоссям, ногами. Роззирнувся навколо. Він і далі був на подвір’ї фабрики ультрамарину. Сонце зайшло, а вітер оскаженіло грюкав порожніми віконними рамами об стіни цеху. По кирці й слід загув. Казьо Марковський також зник. Дві паралельні лінії тягнулися від місця, де він лежав, до воріт. Якусь хвилину Попельський замислювався над їхнім походженням, і дійшов страхітливого висновку. Ці лінії були слідами ніг дитини. Чоловік у котелку тягнув хлопчика, перебиті ніжки якого залишили на піску два рівчаки. Від думки про те, як боліли Казеві поламані ноженята, що безсило волочилися по землі, комісара пронизав