Марек Краєвський - Еринії

Холод, який він відчував, був викликаний не лише думками про Казеві страждання, але й відсутністю деяких частин одягу. Попельський здивовано побачив, що на ньому немає черевиків, шкарпеток, брюк та кальсонів, зате верхня частина залишилася повністю. Він напружив пам’ять, щоб відновити події. Із ним стався несподіваний напад епілепсії, його тіло вигиналося в судомах, а чоловік у котелку його роздягнув. Попельський чудово розумів, навіщо незнайомець так учинив. Це було зроблено із запобіжною метою: відсутність штанів та білизни не давала забруднити їх мимовільними випорожненнями, які часто супроводжували напад. На щастя не цього разу. Він потурбувався про мене, подумав Попельський, він дбайливий і милосердний. По-диявольськи милосердний.

Його одяг лежав, акуратно складений на одній з бочок біля браунінга. Попельський швидко, просто посеред подвір’я, натягнув білизну, штани й черевики й побіг до шлагбаума. Візник продовжував там лежати, прикутий до колеса, і стежив за комісаром розлюченим поглядом.

― Як він його ніс? ― запитав Попельський, нахиляючись над візником, але сморід часнику примусив його відвернутися. ― Дитина дуже плакала?

― Де-е-е там, ― буркнув той. ― Зовсім не плакала… Спала… Утік з тим малим, десь із півгодини тому… Ну, розкуйте мине, бо ми руки потерпли!

― Чому твій спільник, який ніс покалічену дитину, не забрав тебе із собою? ― Попельський полегшено подумав, що Казьо знепритомнів і не відчував болю.

― Який спільник? ― Подив візника видавався непідробним.

Але Попельський зустрічав чимало таких щирих подивувань у своїй поліційній практиці. Бачив такі акторські досягнення, що запитання візника скидалося на дешевий трюк. Він розмахнувся й ударив ребром долоні по брудній шиї. Візник шарпнувся й захрипів, як пес.

― Ти, паскуда! ― гаркнув комісар. ― Ти гадаєш, я не розумію, що він залишив тебе тут, аби мене ошукати, щоб я нічого не запідозрив! Га? Як ти сказав? Батяр з-за рогу? Ти, сволота більшовицька! Як звуть твого спільника? Ти разом із ним калічив цю дитину?

Наступний удар по шиї відібрав візникові мову. Він вибалушив очі й висолопив язика, а в легенях розлігся якийсь високий, свистячий звук.

І тут Попельський видав такий самий звук, як його жертва. Щось тонке й металеве шмагонуло його по свіжозагоєній рані на голові. По лобі й потилиці потекли теплі струмочки. Комісар різко обернувся й відстрибнув від екіпажа майже наосліп, бо кров заливала йому очі. Витер її з повік і вгледів, як біля нього стоїть, похитуючись, якийсь тип. Він був у брудній формі й вочевидь п’яний як чіп, радісно щось верещав і навсібіч розмахував батогом. Удруге цьвохнув ременем з металевою кулькою на кінці, у бік Попельського. Але при цьому втратив рівновагу й глухо гепнувся на бруківку.

Попельський нахилився над ним і врізав йому декілька ляпасів. Пияк не відреагував. Комісар оглянув його голову й кінцівки. Усе було гаразд. Знову дав йому ляпаса й відчув різкий біль у зап’ястку. Занадто часто я б’ю людей, подумав він з гіркотою. П’яниця відкрив очі, широко посміхнувся Попельському, а тоді знову заплющив повіки й голосно захропів. Комісар витягнув з кишені штанів носовика. Витер лисину від крові й поту, перевів подих, закурив цигарку й розлючено глипнув на візника.

― Ну як мені нині всі допекли, ― виразно промовив він. ― А найдужче ― ти, тварюко, і твій жахливий сморід! Якщо зараз не скажеш мені…

Попельський не встиг закінчити речення, бо серед хрипіння розчув якісь невиразні слова.

― Ґібала Альфонс, ― хрипів візник. ― Поліційний інформатор.

― Що ти сказав?! Повтори!

― Ґібала Альфонс, інформатор аспіранта Ґрабського. Я ни знаю того, шо мене найняв під двірцем!

Попельський іще раз витер голову. Потому наблизився до сплячого пияка, легко підняв його попід пахви й закинув до екіпажа. Тоді розкував «інформатора» й кивнув йому на місце на передку.

― Поїхали на Лонцького. Там Ґрабський підтвердить твої слова. І тоді я попрохаю в тебе пробачення. Я комісар Попельський.

― Якби-м не знав, хто ти такий, то не признався б, що я інформатор, ― прохарчав Ґібала й шмагонув коня. ― У дупі я маю твої перепросини, Лиссий.

Екіпаж рушив. Попельський був майже впевнений, що так жорстоко обійшовся з поліційним інформатором, людиною, котра, як і він сам, стояла на сторожі закону. Хай там що, але він відлупцював власного колегу. Ґібала послався на Валеріана Ґрабського, який працював з Попельським багато років. Але не ім’я колеги примусило комісара повірити візникові, а смілива, ба, навіть зухвала відповідь, де саме той має ймовірні перепросини поліцейського. Висловлюватися таким чином не міг собі дозволити жоден звичайний візник.

― Зачекай! Якщо сказане тобою ― правда, то ти теж начебто поліцейський. Тобто мій підлеглий. Ходи зі мною! Обшукаємо тут порожні приміщення. Може, знайдемо ще когось, окрім цього кіруса[32].

Ґібала глянув на Попельського сповненим ненависті поглядом.

― Ну, пробач мені, ― промовив комісар, простягаючи руку візникові. ― Не на Лонцького, я прошу пробачення зараз.

Ґібала не простягнув комісарові руки, зістрибнув з передка, перетнув подвір’я й піднявся сходами на платформу. Власне кажучи, Попельський був задоволений його поведінкою. Будь-яке наближення до цього чоловіка, навіть