Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

— По-друге, я вдячна, що ти аж так перелякався, коли побив Володю, що втік і лишив свої книги! І Кундеру, і Ніцше, і підручники з німецької мови! Та й білінґву «Євгенія Онєгіна» також.

— Стоп, Таню! Ти сказала: побив!!!

— А як іще сказати? Він кілька днів лежав у комі, потім вийшов із неї, але не впізнавав нікого, а потім ставало дедалі краще, а тепер уже давно все гаразд.

— Я всі ці роки жив із тягарем ненавмисного вбивства!

— Я їхала назад від станції з таким самим тягарем, мовляв, рятую тебе, а його лишила на мерзлій землі біля клуні, де саме тато зробив цементні сходи. Але Оля вже була біля нього.

— Оля біля Володі?

— Коли всі ми вийшли на подвір’я, ну, ти пам’ятаєш все те…

— Пам’ятаю, Таню, як таке забути?

— То саме тоді прямо на наш день народження принесли телеграму, яку зачитали вголос, що на тебе чекають в американському посольстві. Ніхто не сприйняв, ніби я рятую убивцю Володі, ні, я відвозила тебе на станцію, щоби ти встиг наступного дня до посольства США. А Оля второпала, що ти їдеш до Америки, тож одразу знову перемикнулася на Володю. Оля весь час сиділа біля нього, закинула тоді навчання. Потім знову пішла на другий курс, закінчила медучилище на рік пізніше.

— А як узагалі справи в «нашому» селі? — посміхнувся Євген.

— Оля і Володя одружились.

— І в них діти?

— Троє. Вони живуть у твоєму домі. Хоча Володя вже побудувався. Але вони ще не переїхали. Володя казав, що остаточно відійшов від травми голови саме у твоєму домі на кобищі.

— Давні коби знали, де варити своє зілля…

— До речі, той дім, то ж твоя власність. Ти приїхав би, розібрався зі своєю нерухомістю!

— Та хай вони собі там і живуть!

— Ні! Володя весь час відчуває, що живе не в себе. Вони скоро з’їдуть, і дім буде знову стояти порожній і руйнуватися, як це було до того, як у ньому оселився твій генерал, а це недобре. До речі, в північному крилі ніколи ніхто й не жив, і дітей туди не пускали, там завжди був музей.

— Музей?

— Генерала й тебе. Володя переніс туди всі записи, які робив генерал. Не піднялася рука все те вкинути в грубку.

— А я, до речі, хотів це якогось дня почитати…

— Якщо зберешся, воно чекає… Також Володя перетягнув до північної вітальні книжкову шафу генерала та його буфет, щоб не побити його розкішних сервізів з дарчими написами, які чекають особисто твоїх урочистих застіль.

— О Боже!

— Так! Там усі ті речі, яких ти тоді не забрав. І світлина якоїсь гарної жінки на столі.

— То перша дружина генерала.

— Правда? А я довго думала, чия то світлина… Там усе, як ти лишив: і книги, і програвач, і друкарська машинка на підвіконні…

— Тоді це й справді музей…

— І твоя шкіряна куртка на спинці стільця. І твої п’ять мільйонів купонів у супниці.

— Та чого ж ти їх не витратила на свій розсуд? Тоді ж це були гроші!

— Відразу по тому я не могла! Не могла їх навіть торкнутись. А коли змогла, вони вже не мали ніякої ціни, і їх ні на що не можна було обміняти.

У коридорі почулися кроки.

— Містер Самарскі, осьде ви! Нарешті! Вас шукає мер! Прибув той, з Росії, необхідна ваша допомога!

Так-так, він і зараз на роботі, тож не має права розслаблятися, на відміну від учасників конференції. Євген поспішає до зали, бо прибув російський мільярдер, який щедро профінансував цю пишну учту духу, і він хоче поспілкуватися з організаторами. Очевидно, його перекладачі не впораються. Євген прощається з Танею, давши їй свою візитівку, але до Тані поспішає його син Мирослав зі словами «Guten Tag, Tatiana Mikaelivna!»

— Звідки ти знаєш її? — питає Євген сина в літаку на зворотному шляху.

— Вона викладала в нашій гімназії німецьку мову. І вела факультатив із німецької філософії.

Отже, Київ так і залишився великим селом, де на будь-якій вечірці, навіть поза Києвом, кияни зустрічають якщо не своїх знайомих, то знайомих своїх знайомих.

— А ти звідки її знаєш? — питає Мирослав.

— А я з нею тільки познайомився.

— А чому ж вона ще тоді, як була нашою учителькою, питала про тебе? Питала мене, чи не твій я син. Я сказав, що твій. А що, хіба ні?

— А чого вона раптом питала тебе про таке?

— Man! Ти мені дав своє прізвище! Чи ти забув?

Несуть їжу і напої. Мирослав замовляє вино:

— Red Wine, please!

— Ти ще малий пити вино, — каже Євген, імітуючи інтонації грізного батька й замовляючи собі віскі.

— Я ще не воджу автомобіля.

— А