Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Панове перенощики! — пробулькотів якось благально. — Панове вантажники! Я вас дуже прошу, і верхній шеф-директор просить вас: будьте розсудливі! Графік зривається. Залізниця потерпить великі збитки!

Сиділи мовчки. Гейби й не до них говорилося. Старий Ружа засовався на ящику, спитав:

— А ми? Звідаю: ми не понесемо збитки?

— Так вам, прошу, дають по десять, по десять крон надвишку, — розвів руками Палічек. — Невже не розумієте, же то великі гроші?

— А завтра? Як буде завтра платити твій верхній директор?

— Увидимо, увидимо[66], як буде завтра, — загикнувся пан Палічек, але й сам був переконаний, же нічого не сказав, аби задовольнити робітників. — Я вас прошу, не робіть збитків залізниці!

— Плювали ми на ті збитки! — рявкнув з-посеред гурту Старий, як любовно поміж собою називають побратими Порубку. — Залізниця їсти не просить.

— Що ми будемо мати завтра? — ще раз перепитав Ружа.

— Но, то є, прошу, завтра…

— Що завтра? — знову гримнув Старий своїм басом і здалося, що червоний шрам через усе його обличчя ще більше роз’ятрився. — «Даждь нам, Боже, днесь»! За таким молитовним законом живуть пролетарі. Ти нас хочеш десяткою обманути? Ось такий калач із того вийде! — і він показав Палічеку фіглю, змайстровану з трьох пальців.

Подейкують, гейби Порубка був колись жорстоким і невловимим розбійником. Дехто навіть думає, що він брав участь у викраданні станційної каси. Та коли того не бачив, не маєш права говорити. Нині Старий — батько великого сімейства: четверо синів і двоє доньок на його плечах. Саме тоді, як пов’язав свою долю з родиною, перестав бешкетувати та займатися слизькими ділами. Про це, правда, знали не всі. Зате в компанії вантажників він був роботящим чоловіком. За розсудливість і обережність його любили і навіть поважали побратими. Коли ступав, то здається, ніби перед кожним кроком обмірковує: «А чи не провалюся, часом?». В молодості, щоправда, не бачив, куди ступав, що було під тими гарячими та прудкими ногами.

Старий поволі повернув очима на робітників: ті чекають на його слово. Пан Палічек розчепірив ноги, і теж лупав очима на вантажників. Але ті мовчки сиділи, покурювали дешевими цигарками, і лише іноді з-під лоба котрийсь з них зиркне на колишнього шібера.

— Може, самі, паночку, засучите рукави на білій сорочці та допоможете своєму шеф-директору? — ущипнув хтось з гурту.

Палічек моментально повернувся і побіг до своєї резиденції, звідки кликав його помічник. Не встигли робітники перекинутися кількома теплими словами в адресу Палічека та його шефа, як він повернувся бадьорий і жвавий.

— Но, та маєте по двадцять корун! — задоволено потираючи руки, випалив Палічек. — По двадцять корун, ви розумієте?

Порубка Старий заворушив своєю старою раною, піднявся з ящика — і до Палічека:

— Не будьте гендлярем, паночку! Ми добре знаємо, що робимо. Ви своє діло знаєте, а ми — своє. Сотні, тисячі побратимів чекають на нас. Що з того, що ми навантажимо оті вагони? Вони все одно будуть стояти на штреках.

Над пристанційними складами висіли густі хмари. Здавалося, накурили усі паротяги Європи, і клубчасті дими зібралися ось тут, на околиці Праги.

— Почалося, пане! — перегойкуючи ревіння гудків, озвався Ружа.

«Почалося? Що почалося?» — не тямлячись, чому стоїть тут, пробудився Палічек і рвонув з місця, як вепр, до своєї резиденції.

Робітники нишком посмівкувалися і чомусь мовчали.

Головний експонет пан Палічек нервово крутив ручкою на телефоні, та номер шеф-директора не відповідав. Не тільки той, але й усі номери телефонів були в цей час зайняті. Менші виконавці поспішно повідомляли своїх грошодавців про велику біду, що нависла над Прагою. Вона вміщувалася в одне невелике слово — «страйк».

Іван дивився на Порубку-Старого, і йому приходив навтямки сусід Юрко Горзов, що став йому батечком. Гей, якби Іван мав гроші! Якби хоч тисячку міг послати няньові. Так би радів, як дитина! Зайшов би до нас батечко, а нянько до нього: «Ото, куме, нараз видко, що не австріяки. Сі чоловікові дають жити, Бог Небесний дав би їм здоров’я!».

Знав Іван, що нянько не дуже полюблював австріяків та мадяр. Та й сам добре пам’ятає, коли найбільшої кривди нанесли йому.

То було після нового року, на Водохреща. Просто од церкви селяни ішли до нотарського уряду. Ішли просити, аби старостою в селі був свій чоловік, а не мадяр-реформатор Федор Орбан. Глухі пани, коли їх прості люди просять.

Тоді почалося таке, якого ніколи в нашому селі не було. Люди взяли на руки Юрку Горзова та й почали кричати: «Юрка Горзова!». Дотричі гойкали. Та пан окружний староста лише покликав бохтера-бубнаря, аби той скорше запрягав коні. Хотів, певне, втекти. А на дворі і на вулиці — повно людей, жінок, дітей. Куди би він втік, як усі стояли, як мур? Від гамору, крику, від шапок, що летіли в небо, коні перелякалися та й цурікалися назад.

Необавки на двір завернули сани, а за ними — другі, треті, четверті… Усе повні жандармами. Почали людей періщити нагайками по лицях, по плечах.

Загримів постріл. Куля потрапила в жандарову шапку. Гей, тоді знялася стрілянина!

На церкві цілий тиждень ревали дзвони.

Через деякий час у село надійшов папір, що апеляція проти Орбана прийнята і затверджена печаткою окружного старости. Потому був суд. По ньому став старостою села Юрко Горзов. Айбо кілько ота правда коштувала селянам? Тринадцятьох розстріляли, а тринадцятьох заперли в темницю.